Метатеорія мовознавства. Вступ

Костянтин Тищенко. Метатеорія мовознавства. - К.: Основи, 2000.- 350 с.

Вступ

(1) Мета книги, об’єкт, предмет, методи й наслiдки дослiдженя
(2) Специфiка проблемної ситуацiї при формуваннi дослiдної теми "Метатеорiя мовознавства"
(3) База даних i база знань
(4) Проблема вибору вихiдних абстракцiй
(5) Причини появи метатеорiй
(6) Евристичнiсть i недолiки окремих фраґментiв метатеоретичних побудов
(7) Формати репрезентацiї лiнґвiстичних знань i термiнологiя

(1) Мета книги, об’єкт, предмет, методи й наслiдки дослiдженя

Метою книги є систематизацiя лiнґвiстичних знань на основi єдиної метатеоретичної  концепцiї. Аби досягти цього, було здiйснено аналiз i послiдовне наукознавче  обґрунтування пiдстав окремих блокiв уже сформованого теоретичного знання про мову (роздiл 1). Ця робота разом з подальшим дедуктивним розгортанням на видiлених пiдставах метатеоретичної концепцiї мовознавства, а також паралельний пошук компактного варiанту її викладу уможливили синтез лiнґвiстичної метатеорiї з невеликої системи вихiдних понять (роздiл 2). Сама нечисленнiсть ознак, навколо яких вдалося кiнець кiнцем угрупувати наявнi теоретико-лiнґвiстичнi знання, свiдчить про  те, що ознаки цi iстотнi, суттєвi. За їх допомогою забезпечено чiтку структуралiзацiю  теоретичного мовознавства як об’єкта вивчення лiнґвiстичної метатеорiї. В загальному розчленованому цiлому стало можливим вiднайти логiчне мiсце для кожного блоку охоплених дослiдженням знань, включаючи ескiзно окресленi або нестабiльнi дiлянки, порубiжнi з сусiднiми науками, а також передбачити можливiсть подальшого врахування нових знань про мову.

Зiбраний навколо обґрунтованого метатеоретичного каркасу сукупний масив  лiнґвiстичного знання з необхiднiстю обiймає досить нерiвномiрно опрацьованi  дiлянки- як всебiчно вивченi науковцями, так i лише контурно окресленi. Проте всi вони, як випливає з роботи, важливi для розумiння цiлого.

Кiнцевим результатом побудови метатеорiї мовознавства стала таблиця узагальненої структури лiнґвiстичних знань (роздiл 3). Розмiщення в її концептуальному полi численних явищ як теоретичного, так i емпiричного рiвнiв сучасного мовознавства вiдкрило широкi можливостi для надання кожному з цих явищ якiсно нового, збагаченого теоретичного змiсту, зумовленого вiднайденими метатеоретичними вимiрами явищ (роздiл 4).

Серед ґлобальних лiнґвiстичних концепцiй, створених у рамках загального  мовознавства, широковiдомi теоретичнi побудови В. Гумбольдта, I. О. Бодуена, Ф. де Сосюра, Е. Косерiу, Л. Єльмслева, Дж. Пiрса, Ч. Морiса, Н. Хомського; менш вiдомi- Т. Мiлевського, О. Ф. Лосєва, А. Мартiне, Л. Блумфiлда, Дж. Лайонза, Ф. Росi-Ландi та iнших вчених (див. список лiтератури). Тiєю чи iншою мiрою їхнi визначальнi теоретичнi концепцiї чинили вплив на концепцiї авторів численних пiдручникiв та посiбникiв з мовознавства- О. О. Реформатського, Р. О. Будагова, Ю. С. Маслова, Ю. С. Степанова, Ф. М. Березiна, Б. М. Головiна, В. I. Кодухова, А. О. Бiлецького, С. В. Семчинського, Л. Г. Скалозуб, Ю. О. Карпенка, С. I. Дорошенка, П. С. Дудика, М. П. Кочергана та iнших науковцiв i педагогiв.

До наскрiзних iнтеґральних понять чинного загальнолiнґвiстичного комплексу iдей цих праць належать поняття знаковостi, системностi та iєрархiчностi мовної дiяльностi, ало-емiчної структури елементiв мови та мовлення, протиставлення логiчного (синхронiї) та iсторичного (дiахронiї), одиничного, окремого та загального (варiантiв та iнварiанта): мовленнєвого спiлкування та пiзнання, зовнiшнього та внутрiшнього мовлення (мовлення i мислення, мови i свiдомостi) та деякi iншi. Функцiонуючи як вiльна концептуальна сукупнiсть, цi поняття вiдiгравали й вiдiграють упорядкувальну  та координацiйну роль щодо окремих бiльш або менш значних блокiв знань про мову. Однак за останнi десятирiччя нагромаджена маса конкретно-лiнґвiстичних знань досягла критичної величини. Частина цих знань почала виходити з-пiд нормативного впливу “простої сукупностi” загальних понять, наслiдком чого стала бiльш помiтною невiдповiднiсть окремих дiлянок теорiї та емпiрiї. Водночас дедалі очевиднiшою стає неможливiсть розв’язати для мовознавства суперечностi узагальнення його теорiй на  його власнiй основi,- що, до речi, констатовано сучасною наукою i для iнших галузей людських знань.

До певної мiри цим можна пояснити випадки непослiдовного ставлення теоретикiв до нових вiдкриттiв у порубiжних областях дослiдження людської мови- в нейролiнґвiстицi, етнолiнґвiстицi, лiнґвостратиграфiї, у галузях нової риторики, еристики, герменевтики, лiнґвоiнформатики, у нових дiлянках логiко-граматичних дослiджень мови. Однак традицiйний розгляд вiдповiдних порубiжних дисциплiн як неiстотних для “справжнього” мовознавства в дiйсностi приховує зростання труднощiв орiєнтацiї в теоретичнiй загальнiй картинi, що об’єктивно веде до збiднення образу  сучасного стану науки про мову.

Слiд гадати, що сам? усвiдомлення iстотностi для розумiння природи людської мови кожної нової областi фактiв уже дає пiдстави розглядати їх як об’єкти лiнґвiстичного дослiдження. Спираючись на данi з iсторiї науки, можна з абсолютною певнiстю твердити, що доти, поки не визначенi крайнi зовнiшнi межi об’єкта дослiдження, науковi уявлення про його сутнiсть завжди неповнi. Або iнакше: знаючи, що вiдома тепер множина лiнґвiстичних об’єктiв- значно бiльша, нiж традицiйно опрацьовувана  лiнґвiстичною теорiєю, маємо пiдстави очiкувати, що й коло сутностей, вiднайдених  цiєю теорiєю, вже сьогоднi могло б бути ширшим. Викладене дозволяє припустити,  що- за аналогiєю до точних i формалiзованих природничих наук- у сучасному  мовознавствi назрiли умови для впорядкування загальної та методологiчно вагомої проблематики навколо спецiально для цього опрацьованого i обґрунтованого метатеоретичного концептуального каркаса.

Актуальнiсть побудови метатеоретичної основи лiнґвiстичних знань зумовлена також потребами практики викладання мовознавчих дисциплiн i курсiв, для належної органiзацiї змiсту яких потрiбно здiйснити попереднiй розподiл прiоритетiв теоретичних конcтруктiв мовознавства, видiлити серед них наскрiзнi поняття рiзних ранґiв узагальнення та належним чином продемонструвати їхнi об’єднавчi можливостi. Нарештi, недостатня результативнiсть стiлькох прикладних методик викладання iноземних мов серед перших своїх причин має, як правило, теоретичну недосконалiсть  або необґрунтованiсть пiдстав. З досвiду iнших наук вiдомо, що полiпшити практичнi дiї вдається не iнакше, як внаслiдок фундаментального теоретичного переосмислення вiдповiдної областi людської дiяльностi.

Таким чином, комплексне метатеоретичне дослiдження лiнґвiстичних знань, розгляд їх не просто як сукупностi певних вiдомостей, але як єдиного, пластично розчленованого iнформацiйного цiлого постає своєчасним i актуальним для теперiшнього стану науки про мову.

Запропонована в книзi єдина iнтеґральна метатеоретична концепцiя мовознавства  задумана не як протиставлення всiм зiбраним масивам лiнґвiстичних знань, але як їх подолання (зняття, включення),- у тому числi це стосується й нових порубiжних областей лiнґвiстики. Конкретнi дослiдницькi цiлi полягали в тому, щоб:

1) спростувати пошуки позасистемного розв’язку загальнотеоретичних проблем  мовознавства;

2) вiднайти специфiчнi ознаки метатеоретичного рiвня дослiдження мови;

3) проаналiзувати, в чому полягає принципова вiдмiннiсть лiнґвiстичної метатеорiї вiд загального мовознавства;

4) показати, що метатеорiя може бути побудована з цiлком певного обмеженого числа вихiдних понять;

5) вiднайти оптимальне число цих понять i обґрунтувати цю оптимальнiсть;

6) взяти до уваги при побудовi метатеорiї методологiчнi здобутки сучасного  наукознавства та сусiднiх з лiнґвiстикою наук;

7) пов’язавши суттєвими вiдношеннями досi роз’єднанi або рiзносистемнi масиви теоретичних знань про мову, звести їх до об’єднаної системи знань на єдиному метатеоретичному фундаментi;

8) показати, що в свiтлi побудованої метатеорiї сам? мовознавство постає як розчленована єднiсть;

9) передбачити можливiсть дальшого включення метатеорiєю нових лiнґвiстичних  знань;

10) з’ясувати, чи може розглядатися запропонована метатеорiя мовознавства як наукове вiдкриття.

Супутнi цiлi роботи полягали в тому, щоб:

Об’єктом дослiдження виступає сукупнiсть лiнґвiстичних знань у їхніх  найрiзноманiтнiших проявах i формах- починаючи з окремих спостережень,  наукових фактiв, тверджень, елементарних кореляцiй та кiнчаючи гiпотезами,  теоретичними концепцiями, розвинутими класифiкацiями, блоками знань i цiлими  теорiями.

Предмет дослiдження складають сутнiснi iнтеґративнi характеристики  лiнґвiстичних знань,- кореляцiї, закономiрностi, причинно-наслiдковi зв’язки  окремих фактiв або станiв розвитку цiлої системи,- з яких, згiдно з вихiдною гiпотезою, можна вiдтворити загальну структуру знань про мову та визначити тенденцiї розвитку цiєї структури.

Спiввiдношення об’єкта i предмета метатеорiї мовознавства унаочнено в узагальненiй матрицi лiнґвiстичних знань (див. роздiл 3, а також § 4.07.2), де назви рубрик вiдповiдають предмету, а змiст рубрик- об’єкту дослiдження.

При побудовi метатеорiї мовознавства врахованi знання про загальнi закони розвитку дiйсностi. Для поступального розгортання метатеорiї запропоновано спецiальний системно-операцiйний методичний пiдхiд.

Реґулярно вживалися критичний та описовий методи дослiдження, а також методичнi процедури iнтерпретацiї, пояснення та обґрунтування (детальнiше див. вiдповiднi параграфи роздiлу 1), меншою мiрою- лiнґвостатистичнi, експериментальнi, генетичний, каузальний методи. Для iнформацiйного насичення окремих положень вживався евристично продуктивний методичний прийом “лiйки” (Є. С. Жарикова), який полегшує виявлення прихованих iстотних зв’язкiв фактiв. Незмiнно ефективним був матричний метод, сутнiсть якого полягає у вiдшукуваннi за виявленими у взаємодiї властивостями певних об’єктiв їх двох найближчих родових концептуальних рядiв,  причому самi ряди мисляться як координати вiдповiдного поняттєвого простору цих об’єктiв.

Для встановлення iзоморфiзму дослiджуваних дiлянок лiнґвiстичних знань використано також методичний прийом кореляцiйних рядiв (численнi приклади в роздiлi 4). При потребi локалiзувати достереженi закономiрностi в географiчному просторi вживався спрощений варiант методу картографування (див. роздiл 4).

Книга являє собою перше системне рiзнобiчне дослiдження, спецiально присвячене метатеорiї мовознавства. В нiй визначено та обґрунтовано предмет лiнґвiстичної метатеорiї. Осмислено iєрархiчну послiдовнiсть побудови метатеорiї та здiйснено сам процес цiєї побудови. При цьому реалiзовано дослiдну програму, яку складають три теорiї: теорiя системно-операцiйного пiдходу, теорiя суб’єктних (загальнонаукових) iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань i теорiя першопорядкових галузей мовознавства- об’єктних (конкретно-лiнґвiстичних) iнтеґрантiв.

Показано, що розгортання метатеорiї мовознавства можна здiйснити у найбiльш  економний спосiб на основi концептуально оглядної дедуктивної процедури. Доведено можливiсть виведення дедуктивним шляхом усiєї рiзноманiтностi наявних лiнґвiстичних знань з кiлькох загальних категорiй. Конкретно втiлено це виведення на описовому рiвнi.

Визначено оптимальну кiлькiсть i спiввiдношення суб’єктних та об’єктних iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань. Показано внутрiшнiй зв’язок i вiдтворено iманентну послiдовнiсть розгортання категорiй всерединi кожного з двох рядiв iнтеґрантiв- загально- i конкретно-наукового.

Запропоновано та опрацьовано в деталях еталонну темперовану систему величин i одиниць мовознавства. Вперше побудовано реально дiючу узагальнену матрицю лiнґвiстичних знань та описано її змiст. На пiдставi одержаної матрицi зроблено спробу ескiзно окреслити контури нової концепцiї мовознавства як розчленованої єдностi лiнґвiстичних знань.

Вказанi прiоритетнi властивостi книги зумовлюють її теоретичне значення в кiлькох вимiрах.

  1. Щодо конкретно-лiнґвiстичних дослiджень її можна розглядати як пiдсумкову  класифiкацiйну працю, в якiй синтезовано i систематизовано теоретичнi сутностi  другого порядку, вищерозмiщенi щодо сутностей самих лiнґвiстичних теорiй.  Врахування цих метатеоретичних сутностей може вiдiгравати iстотну роль при початковому виборi напряму наукових дослiджень, при окресленнi конкретної областi дослiдження та при з’ясуваннi перспектив його ходу. Детальнiше уявлення про цей вимiр дає матерiал роздiлу 4. Пiд час роботи над темою, при розподiлi лiнґвiстичних знань за метатеоретичними масивами на видне мiсце вийшли деякi теоретичнi проблеми, менш помiтнi або й зовсiм непомiтнi поза метатеорiєю. Параграфи роздiлу 4 мiстять частину авторських розв’язкiв таких проблем, що можна розглядати як  конкретний доказ теоретичної вартостi та евристичної продуктивностi створеної  концепцiї.
  2. Щодо сусiднiх наук обґрунтована метатеорiя мовознавства сприятиме точнiшому розмежуванню порубiжних предметiв дослiдження i стимулюватиме застосування аналогiчного дослiдницького пiдходу до змiсту самих цих наук (зокрема, психологiї, iсторiї, мистецтвознавства). Останнє мiркування випливає з евристично плiдного припущення про наявнiсть в усiх названих науках такої ж системи iнтеґрантiв, як вперше вiдтворена i описана нами для мовознавства.
  3. Щодо фiлософiї та методологiї науки метатеорiя мовознавства пiдтверджує  правильнiсть i дiєвiсть дiалектичної картини свiту, слушнiсть застосованих  пiзнавальних настанов i стилю дослiдження. Впорядкування значного за обсягом  масиву теоретичних знань мовознавства може становити прецедент i виявитися  плiдним для наукознавства. У зв’язку з цим дальшого вивчення потребує  запропонований у роботi системно-операцiйний пiдхiд.
  4. При викладаннi теоретичних дисциплiн мовознавства врахування наслiдкiв  побудови лiнґвiстичної метатеорiї може сприяти як їх внутрiшньому впорядкуванню,  так i зовнiшнiй iнтеґрацiї цих дисциплiн у єдиний навчально-теоретичний комплекс мовознавства. Зокрема, це дозволило б передбачити в майбутньому не тiльки продуману вихiдну послiдовнiсть наскрiзних понять, але й цiлу систему “ключових” дидактичних блокiв знань, що з очевиднiстю спонукало б до оптимiзацiї викладання мовознавчих дисциплiн та їх розвантаження вiд дiлянок-дублiв.
Результати дослiдження придатнi для практичного застосування в численних галузях людської професiйної дiяльностi, пов’язаних з мовленнєвим спiлкуванням. Насамперед, завдяки систематизацiї метапонять мовознавства стає очевидною необхiднiсть свiдомо й системно враховувати рiзнi вимiри мовної дiйсностi- зокрема, в перекладi, мовному будiвництвi та мовнiй полiтицi, при мовленнєвому спiлкуваннi рiзних рiвнiв, у засобах масової iнформацiї, у суперечцi, дискусiї, полемiцi, в педагогiчному мовленнi, у практичному викладаннi та вивченнi мов.

Iншим не меншим полем практичного застосування результатiв роботи є  мовно-iнформацiйне забезпечення суспiльних потреб. Тут iдеться про врахування  нових параметрiв мовної iнформацiї при укладаннi словникiв, довiдникiв, галузевих енциклопедiй. Стає очевидною користь i потреба свiдомо враховувати й системно вiдображати в таких джерелах ранiше недооцiнюванi характеристики мовної iнформацiї, зокрема, її п’ятивимiрнiсть, iсторичну змiннiсть та семантичну нерiзкiсть, яка проявляється в реальному спiвiснуваннi в нiй одиничного, окремого й загального, iндивiдуального, етномовного та унiверсально-логiчного. На окрему згадку заслуговують можливостi застосувати результати, здобутi метатеорiєю мовознавства,  при побудовi iнформацiйно-логiчних систем та рiзноманiтних банкiв даних для ЕОМ. При цьому вiднайденi метатеоретичнi категорiї можна використовувати безпосередньо як класифiкацiйнi параметри при iндексацiї та впорядкуваннi як завгодно складних масивiв мовної iнформацiї.

Третьою iстотною областю застосування результатiв роботи є вдосконалення практики викладання та вивчення мов. Перспективним виглядає метатеоретичний пiдхiд до матерiалу при створеннi концептуально нових описiв лексичної та граматичної будови окремих мов, економних i результативних засобiв вiдбору, планування й дозування навчального матерiалу. У вказанiй галузi переваги багатовимiрного охоплення предмета з перших стадiй навчання iнтуїтивно зрозумiлi. Властиве деяким методикам прагнення “з кращих мiркувань” вiдокремити в (початковому) навчальному матерiалi  денотацiю та елементарну граматику вiд усякої конотацiї та прагматики створює на подальших етапах якраз “методогеннi” труднощi перенавчання. Результативнiшими  виявляються тi методики, де з перших крокiв навчання прагматичний аспект  навчального матерiалу, замiсть бути вилученим або препарованим, зберiгається у своїй природнiй пропорцiї щодо семантичного та синтактичного аспектiв. Зрозумiло, що в такому разi вiдпадає і потреба у пiзнiшому перенавчаннi.

Хоча на перший погляд може здаватися, що метатеорiя безпосередньо не пов’язана з мовленнєвою практикою (адже предметом її є не сама мовна дiйснiсть, а лiнґвiстична теорiя), проте в усiх наведених випадках iдеться саме про практичний вихiд метатеорiї. Вона впливає на практику у складi теорiї та разом з нею, дозволяючи застосовувати теоретичнi знання цiлеспрямовано, ешелоновано, в обґрунтованiй послiдовностi- а  отже, на порядок ефективнiше, нiж без метатеорiї.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

(2) Специфiка проблемної ситуацiї при формуваннi дослiдної теми "Метатеорiя мовознавства"

Проблемна ситуацiя, у якiй сформувалася дана дослiдна тема, має ряд особливостей. У сучасному наукознавствi звичайно розрiзняють два типи обставин проблемних ситуацiй. Це, по-перше, неможливiсть описати чи пояснити новi факти в рамках наявного знання i, по-друге, опрацювання або поширення нової свiтоглядної програми. Проте у поняттєвому просторi мiж цими двома крайнiми типами обставин очевидно iснує тонша ґрадацiя. Зокрема,- так як це, власне, i має мiсце в сучасному мовознавствi,- може спостерiгатися зовнiшня неузгодженiсть сусiднiх теорiй, всерединi  кожної з яких “своя” дiлянка об’єктiв описана цiлком добре. З часом зростання обсягу й рiзноманiтностi цих зосiбна добре пояснених знань неминуче сягає таких меж, якi зумовлюють потребу опрацювання якщо не цiлої системи координат, то принаймнi певної лiнiї орiєнтирiв для взаємного узгодження окремих масивiв нагромаджених знань.

Спiльною за всiх обставин залишається така визначальна ознака проблемної ситуацiї: не вписуючись у наявну систему знань, вона несе нову iнформацiю про певну сутнiсть, яка, за спостереженням С. В. Котiної, “невiдома дослiднику до кiнця” (151, с. 184; розрядка тут i далi в цитатах наша.- К. Т.). Маючи справу з не до кiнця вiдомою сутнiстю, ми опиняємося в областi категорiй, яку можна розглядати як арсенал коґнiтивних знарядь теоретизацiї. Ця область характеризується насамперед тим, що  “категорiальний апарат дослiдника виробляє не тiльки й не стiльки вiн сам, скiльки попереднi поколiння. ... При цьому дослiдник, як правило, не усвiдомлює, щ? в його уявленнях є справдi iстинним, а що- хибне” (там само).

Через очевидну втрату “монополiї” мовознавства на вивчення мови дедалi потрiбнiшою стає “кооперацiя зусиль лiнґвiстiв, семiотикiв, логiкiв та iнших фахiвцiв як при обговореннi власне фундаментальних проблем природної мови, так i при розв’язаннi прикладних задач” (233, с. 39). Не вiдмовляючись вiд кооперацiї, ми схильнi обстоювати й iнший пiдхiд- здобутками сусiднiх наук вдосконалювати програму пiдготовки майбутнiх мовникiв, адже, справдi, “лiнґвiстам далеко не байдужi тi  iнтенсивнi дослiдження, якi ведуться в iнших дисциплiнах, що вивчають природну  мову” (там само, с. 40).

Назвавши серед цих дисциплiн фiлософiю, логiку, психологiю, iнтелектронiку,  семiотику, культурологiю та iсторiю науки, В. В. Петров висловлює далi, як нам здається, цiкаву думку, коли пише, що зусилля лiнґвiстiв i вчених сусiднiх галузей спрямованi тепер “на створення спiльної теорiї мови, яка стала б адекватною для вирiшення проблем у кожнiй з названих областей. Побудова такої теорiї складає основне завдання нової наукової дисциплiни- коґнiтивної науки, яка зароджується немовби на “стику” цих наук... Людськi коґнiтивнi структури (сприйняття, мова, мислення, пам’ять, дiяння) нерозривно пов’язанi мiж собою в рамках єдиного  спiльного завдання- пояснення процесiв засвоєння, переробки й трансформацiї знань, якi, власне, i визначають сутнiсть людського розуму. (...) Мова- це, справдi, лише невелика частина того цiлiсного явища, яке ми прагнемо зрозумiти. Саме тому чисто лiнґвiстичнi теорiї мови, а втiм i логiчнi теорiї, виявляються обмеженими в контекстi нових завдань. Намагання створити такi теорiї базується на припущеннi, що мовнi  структури функцiонують значною мiрою автономно i можуть бути “безболiсно”  видiленi з iнших аспектiв дiяльностi людського розуму. Проте анi аналiз практики обробки мовних повiдомлень людиною, анi одержанi теоретичнi результати в сумiжних з лiнґвiстикою дисциплiнах не дають пiдстав для таких тверджень” (там само, с. 41). Наведенi мiркування дозволяють зробити принаймнi такi чотири висновки:

1. По-перше, “в контекстi нових завдань”, тобто на цьому етапi зрiлостi людських знань про мову, вона визнається нерозривно пов’язаною з iншими коґнiтивними структурами i утворює з ними деяке бiльше цiле.

2. По-друге, дотеперiшнi “чисто” лiнґвiстичнi теорiї мови усвiдомлюються як неповнi, недостатньо потужнi для досягнення суттєвого знання потрiбного тепер рiвня.

3. По-третє, тут чи не вперше йдеться не про загальну, а саме про спiльну для кiлькох наук теорiю мови, зумовлену спiльнiстю їхнiх завдань.

4. По-четверте, вченi працюють над створенням цiєї спiльної теорiї мови,- а отже саме це завдання є актуальним.

Одним з провiдних напрямкiв коґнiтивної науки вважається “вивчення природи й типiв взаємодiї знань, уживаних у процесi мовної комунiкацiї... Не випадково... одне з основних питань психологiї- питання про детермiнацiю поведiнки людини- одержало в коґнiтивнiй психологiї таку вiдповiдь: поведiнка людини детермiнована її знаннями” (див. там само). Вирiшальну роль вiдведено знанням i в системах штучного iнтелекту, де сам? поняття iнтелекту нерiдко пов’язують iз здатнiстю використовувати необхiднi  знання у вiдповiдний час.

Перспективним, хоч i не зразу визнаним, напрямком у лiнґвiстичному дослiдженнi  знань стало застосування щодо них iдей феноменологiї та герменевтики (див. 232, с. 102-107), якi розглядають вiдповiдно сенс людських знань та їх iнтерпретацiю. Загальну настанову цього напрямку можна iлюструвати таким висловленням: “Ноематичний спосiб репрезентацiї реальностi, запропонований Гусерлем ще на початку столiття, багато в чому передхопив ключову концепцiю коґнiтивної науки- iдею ментальної репрезентацiї. Запровадження цiєї концепцiї, незважаючи на значний часовий iнтервал,  зумовлене усвiдомленням того самого факту- пiд час теоретичної та практичної  дiяльностi люди мають справу не безпосередньо зi свiтом, а з репрезентацiями свiту, коґнiтивними картами й моделями. Гусерль писав, що мiж свiдомiстю й реальнiстю зяє прiрва сенсу” (там само, с. 104). Саме тому якось “усунути” єднiсть об’єкта i суб’єкта виявляється принципово неможливим.

Досвiд мовлення i, зокрема, перекладу свiдчить про можливiсть пiдходу до вивчення мови також i з названих позицiй. Так, наприклад, незбiг i протиставлення сенсу й дiйсностi врахованi в синтетичнiй концепцiї мовного знака (див. 453, 303, 305, 325): фiзичним компонентам його тут чiтко протистоять психiчнi, одна частина яких (конкретнi) також протиставлена iншiй (абстрактнi). На одвiчнiсть iнтерпретацiї дiйсностi у людських знаннях прямо вказують етномовна форма їх репрезентацiї та  невигубний концептуальний компонент.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

(3) База даних i база знань

“У наш час жодне дослiдження в галузi сприйняття й побудови тексту не можна  визнати задовiльним, якщо в його основу не буде покладено iдею взаємодiї  лiнґвiстичних знань iз знаннями про свiт, з соцiальним контекстом висловлень...” (233, с. 41).

Вихiдну частку системи, заснованої на знаннях, становить, за Р. М. Фрумкіною, база даних: “Це корпус вiдомостей, що можуть бути в найзагальнiшому виглядi охарактеризованi як сукупнiсть об’єктiв i заданих до них вiдношень” (349, с. 86). Проте, за спостереженням В. В. Петрова, навiть у такiй розвиненiй галузi дослiдження мови, як логiчна семантика, досi “немає єдиної вихiдної та непроблематичної ”бази даних“, власне яку i покликана пояснювати всяка семантична теорiя. Вибiр вихiдних фактiв, якi належить систематизувати в теорiї, визначається на основi загальних (суб’єктивних.- К. Т.) поглядiв дослiдникiв на мову, їхніх (суб’єктивних.- К. Т.) орiєнтацiй та (суб’єктивних.- К. Т.) особистих симпатiй. В результатi в даний час маємо понад десять формальних семантик природної мови, практично не спiввiдносних i слабко пов’язаних одна з одною” (233, с. 40).

На початку 1980-х рокiв внаслiдок ускладнень у галузi машинного перекладу були остаточно визнанi незадовiльними для практики не лише бiхевiористська теорiя мови, але й пiзнiшi моделi, якi навіть враховували певні аспекти вжитку; з’явилося розумiння того, що “успiшне моделювання мови можливе тiльки в ширшому контекстi моделювання свiдомостi” (див. там само, с. 45). На практицi то означало усвiдомлення необхiдностi переходу вiд баз даних до баз знань.

Згiдно з сучасними уявленнями, працездатна база знань (зокрема, у комп’ютерi) має бути повною i несуперечливою (див. 349, с. 95). Пiд повнотою (термiн О. I. Ларичева) розумiють спiввiднесення з кожним об’єктом бази одного або кiлькох класiв розв’язкiв.

Аби забезпечити саму цю можливiсть, перший шлях для конструктора бази знань- це дослiдити обрану галузь особисто. Цей шлях незрiвнянно довший вiд iншого, проте краще забезпечує гомогеннiсть бази. Другий шлях- спiвпраця з експертом- коротший, але пов’язаний з ризиком “подвiйного суб’єктивiзму” одержаної в такий спосiб бази знань, що зумовлено як незбiгом поглядiв експерта i методолога на обрану область об’єктiв, так i вiдсутнiстю ґарантiй адекватностi їхнього взаємного (по)розумiння.  Проте другий шлях, безперечно, привабливий, i для його кращої реалiзацiї вже створено системи, якi ставлять “питання експерту доти, поки всi стани не виявляться прямо або опосередковано класифiкованими. При цьому здiйснюється перевiрка вiдповiдей експерта на несуперечливiсть. Коли всi стани оцiненi, виникає повна й несуперечлива база знань” (там само, с. 97).

Одначе, якими саме правилами користувався експерт у своїх рiшеннях- стає можливим зрозумiти лише пiсля доведення побудови бази знань до кiнця. За О. I. Ларичевим, можливостi експерта “визначаються такими параметрами задачi, як кiлькiсть класiв, число ознак i кiлькiсть значень на шкалi ознак, причому iснує певна область у просторi цих трьох параметрiв, у межах якої люди поводять себе досить послiдовно. За її межами поведiнка рiзко змiнюється” (там само). Iлюстрацiю до сказаного становлять тi “нерiвнi” роботи з мовознавства, якi, претендуючи на узагальнення, насправдi вiддають перевагу роздiлам, краще вiдомим їхнім авторам. Як зауважує О. Г. Почепцов, “дослiдники мови нерiдко самi роблять мову (а точнiше, її образ) складнiшою, анiж вона є насправдi”- передусiм, через вiдхiд вiд iстотних питань до периферiйних та вiд  закономiрних явищ до випадкових (див. 247, с. 122). На його думку, “мова належить до тих пристроїв особливого роду, якi досить простi в ужитку та научаннi, як ними користуватися, але незрiвнянно складнiшi у планi пiзнання їхнього механiзму” (там само).

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

(4) Проблема вибору вихiдних абстракцiй

Все сказане висуває на перший план проблему “вiдбору релевантних знань у ходi побудови вiдповiдних семантичних висновкiв”, який полягає у “залученнi одних релевантних фактiв, вiропокладань, моделей i одночасному ”заглушеннi“ iнших. Якщо цього не робити, то коґнiтивна система виявляється перевантаженою навiть у найпростiших випадках. Але як визначити необхiдну кiлькiсть релевантних знань?” (232, с. 102). Згiдно з висновками В. В. Петрова, ця проблема оптимально розв’язується не шляхом перебору всiх потенцiйно релевантних фактiв, а на пiдставi минулого досвiду. На думку О. Г. Почепцова, всяке мовне вiдображення свiту здiйснюється  шляхом фiксацiї його iнтуїтивно вiдчутих “шпилiв”: “Iншими словами, вiдображення  зазнає не свiт в цiлому, а лише... тi його складовi, якi видаються мовцевi  найважливiшими, найрелевантнiшими, такими, що найповнiше характеризують свiт” (247, с. 111). Розвиваючи цю своєрiдну “авiаштурманську” метафору мовного вiдображення свiту, можна додати, що успiшнiсть подальшого “приземлення” теорiї значною мiрою залежить вiд адекватностi стратегiчних уявлень теоретика про справдi найважливiшi, найвищi шпилi.

Iнше образне трактування цiєї ж проблеми знаходимо у М. К. Мамардашвiлi, який пише: “Усi елементи i властивостi знання пронизанi системними зв’язками дiйсностi, яка утворює ту кристалiчну решiтку... узагальнених мислених змiстiв, проходячи через яку вихiдний матерiал науки й отримує властивостi також структурологiчного, теоретичного знання. У виглядi ”вузлiв“ цiєї решiтки... ми знаходимо всезагальнi iдеальнi предметностi, або iсторично успадкованi, або заново створюванi, якi... закрiплює мовними й матерiальними засобами та вiдтворює маса людей, що бере  участь у науцi. Це вiдтворення... i є основа всезагальностi й необхiдностi конкретних людських знань, наукової вiрогiдностi та очевидностi логiчних тверджень, продукованих наукою” (178, с. 77-78).

Є. Ф. Тарасов вказує на неоднозначнiсть i складнiсть вибору для певної теорiї її вихiдної абстракцiї: “Вона має бути максимально всезагальною та вiдтворюваною, має вiдображати основну рушiйну суперечнiсть дослiджуваного об’єкта, i, нарештi, ця вихiдна абстракцiя мусить мати реальну вiдповiднiсть, прообраз у реальнiй дiйсностi” (298, с. 101). Про пов’язанiсть абстрактних об’єктiв усiх рiвнiв з емпiричним матерiалом говорить В. Ф. Турчин: “Всяка наукова теорiя,- пише вiн,- має iєрархiчну систему понять, у якiй складнiшi та абстрактнiшi поняття виражаються через простiшi  й конкретнiшi. Таким чином, щоб зрозумiти сенс або, що те ж саме, правильно  використати якесь теоретичне поняття (поняття вищих ярусiв структури теорiї), нам доведеться урухомити цiлу пiрамiду понять (згадаймо ”шпилi“ О. Г. Почепцова.- К. Т.), в основi якої перебувають найпростiшi поняття, що звуться звичайно емпiричними, бо безпосередньо фiксують той чи iнший стан справ” (331, с. 125).

Теоретичний синтез передбачає розвиток змiсту наукових понять, заперечення їхніх власних попереднiх форм iснування- аж до докорiнного зламу основних понять. Одним iз важливих завдань, що при цьому виникають перед наукою, вважає М. В. Попович, “є врятування того з старого наукового фонду, що може бути врятоване i пристосоване до потреб нової теорiї. Це досягається шляхом узагальнення перевiрених старих засобiв,  надання їм такої форми, яка була б придатна для розв’язання нових завдань. (...) Тут i виявляється, що зiставлення старих i нових... теоретичних положень не може провадитися... в однiй площинi, адже вони говорять не про те саме, перебувають на рiзних iнформацiйних рiвнях” (242, с. 70-71). При цьому одержане в новiй теорiї узагальнення досягається не шляхом вiдкидання вже бiльше не iстотних рис вiддавна знаних об’єктiв, але через конструювання нових об’єктiв за властивостями, заданими  новою теорiєю. Так, наприклад, вiдкриття кванту призвело до нової форми iнтеґрацiї знань, дозволивши об’єднати оптику, електромагнетизм i термодинамiку в єдине цiле (див. 117, с. 18).

“Цiлком iншi завдання постали перед Куном, який спробував виявити теоретичну  навантаженiсть емпiрiї та ”метафiзичну“ навантаженiсть теорiї”, вказує Ю. С. Степанов (див. 290, с. 283). Аналiз становлення людських уявлень про природу привiв Т. Куна до “формування деякого цiлiсного полiкомпонентного структурно-поняттєвого утворення, яке характеризує певнi рiвнi або етапи розвитку науки”- це i є його “парадигма” (див. там само). Головним у кунiвськiй концепцiї вважається саме визнання “парадигмальностi” наукових дослiджень. “Якщо абстрагуватися вiд первинної багатозначностi поняття парадигми i видiлити його основний змiст, то вiн зводиться до певного бачення свiту..., яке беззастережно приймають члени даної  наукової громади. (...) У “нормальнi” перiоди позапарадигмальнi явища взагалi не беруть до уваги, аномалiї вiдкидають, новi теорiї не створюють, адже наукова громада зайнята переважно розв’язанням ломиголовок за парадигмальними канонами. Вона зайнята наведенням порядку, тобто “запиханням” природи у прокрустове ложе парадигми. (...) За уявленнями Куна, рiзнi парадигми несумiрнi мiж собою”, а перехiд вiд однiєї парадигми до iншої не зумовлений внутрiшньо (див. там само, с. 284). Проте,  як заперечує Т. Куну М. О. Розов, реальний вчений “дуже часто працює немовби на стику рiзних традицiй, рiзних парадигм, iстотно збагачуючи одну за рахунок iншої. I те, що в однiй з цих традицiй виглядає цiлком пересiчно, то в межах iншої може виступати у формi принципово нового зрушення. Практик-дослiдник звичайно полiпредметний, i лише одержаний результат, вписавшись до тiєї чи iншої системи знань, набуває визначеності чiткої предметної приналежностi. (...) Саме особистiсть, її полiфункцiональнiсть є тим зарядом, який висаджує в повiтря кунiвську парадигму” (262, с. 147). М. О. Розов слушно вказує на те, що дослiдник нiколи не пов’язаний  тiльки з однiєю системою знання: “Всяка освiта полiпредметна й iншою бути не може. Не можна собi уявити бiолога, який не знав би кiлькох бiологiчних дисциплiн, був би абсолютно необiзнаний з фiзикою та хiмiєю. (...) Вчений Куна закрiпачений, реальний вчений- це людина, яка володiє в принципi всiм арсеналом культури i вiльна в своєму виборi нагромаджених традицiй роботи. (...) Здiйснюючи “пересадки”, тобто реалiзуючи акти iнверсiї, вчений буває вiдносно вiльним, як i пасажир досить розгалуженої залiзницi” (там само, с. 146). За переконливим висновком М. О. Розова, Т. Кун так i не помiтив “вiдносної вiдокремленостi двох рiзних аспектiв науки: процесiв одержання i процесiв систематизацiї знань”, адже, фактично, лише “у свiтлi навчальних курсiв кожна дисциплiна має своє обличчя, свiй предмет, свої бiльш або менш чiткi межi, вона протистоїть iншим дисциплiнам i вступає з ними в боротьбу за своєрiдний передiл свiту” (там само, с. 145, 147). Тут i може корiнитися надто статичне уявлення Т. Куна про громади вчених - бранцiв парадигми.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

(5) Причини появи метатеорiй

На шляху свого iсторичного розвитку окремi науки вже не раз зазнавали  переосмислення й перебудови, нагромаджуючи при цьому дедалi бiльший теоретичний  потенцiал. На певному ступенi ущiльнення й формалiзацiї деякi з них дозрiвали до появи метатеорiй. Основнi моменти цього процесу проаналiзованi на матерiалi математики у спецiальному дослiдженнi В. Ф. Турчина (331). Цей автор пише: “Iсторiя математики- науки, внутрiшнi потреби розвитку якої вже призвели до створення розвиненої метатеорiї математичних наук,- знає декiлька крокiв вiд теорiї до метатеорiї, i кожний такий крок засвiдчував закладання нового поверху в будiвлi математичної науки” (там само, с. 122).

Вихiднi поняття метатеорiї В. Ф. Турчин характеризує у такий спосiб: “...Зробившись частиною об’єктивної реальностi, формалiзована мова (певної теорiї.- К. Т.) стає об’єктом вивчення людини, тобто об’єктом моделювання за допомогою iншої мови. Цю нову мову називають метамовою щодо попередньої мови, а створювану на її основi теорiю- метатеорiєю. Наприклад, арифметика, заснована на абстрактному поняттi числа,- це теорiя, яку ми застосовуємо до реальних вiвць, карбованцiв, кiлограмiв.  Щодо неї алгебра (шкiльна) е метатеорiєю, яка знає лише одну реальнiсть- чисел і числових рiвностей, а її буквена мова- це метамова щодо мови цифр арифметики. Алгебру, в свою чергу, розглядають як об’єкт iншi теорiї (...) Це перетворення може повторитися скiльки завгодно разiв...” (там само, с. 126).

З часом прийшла потреба у виходi на новий рiвень узагальнення не лише в галузi математики, а i в iнших науках- зокрема, в логiцi, семiотицi та мовознавствi. Як зазначає В. В. Петров, “плюралiзм i несумiрнiсть сучасних логiко-семантичних пiдходiв стали чiтко усвiдомлювати з початку 1980-х рокiв. Саме в цей час логiки гостро вiдчули брак базової семантичної моделi- метатеорiї семантики,- яка забезпечила б чiтке  формулювання умов адекватностi конкретних семантичних теорiй”, (233, с. 40). Щодо метатеорiї нашої науки, лiнґвiстики, то, на думку Вяч. Вс. Iванова, її розвиток сприятиме “такому переосмисленню всiєї науки про мову в цiлому, яке б виявило її внутрiшню єднiсть. Завданням метатеорiї лiнґвiстики є дослiдження структури мовознавства та його спецiальної мови... й текстiв, написаних цiєю мовою, з метою вiднайдення їхнiх основних характеристик” (115, с. 23).

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

(6) Евристичнiсть i недолiки окремих фраґментiв метатеоретичних побудов

Дотеперiшнi пропозицiї побудови лiнґвiстичної метатеорiї являли собою певну сукупнiсть методичних зауважень та побажань. Окремi рекомендацiї стосувалися бажаних характеристик майбутнього концептуального апарату метатеорiї. Так, наприклад, на думку О. Ф. Лосєва, при вiдборi списку загальнонаукових категорiй, по-перше, слiд враховувати рiзнi пiдходи до предмета: по-друге, необхiдно йти вiд простого до складного: по-третє, “хотiлося б представити загальнонауковi категорiї у виглядi строго продуманої системи” (див. 171, с. 7-8). Вяч. Вс. Iванов вважає, що в  основу металiнґвiстичної теорiї слiд покласти “поняття вiдношення або мiж системами мовних знакiв (i текстiв, складених з них), або мiж системами елементiв, з яких складаються цi останнi” (115, с. 23).

Поширене уявлення щодо шляхiв формування метамови лiнґвiстики вiдображене в такому пасажi: “I на рiвнi, що стосується структури словоформи..., i стосовно позицiй основних елементiв речення лiнґвiстика в даний час має в своєму розпорядженнi достатньо опрацьовану i майже загальноприйняту метамову. Ця обставина вiдчутно впливає на iнтенсивнiсть i плiднiсть вивчення рiзних мов свiту... з цього спецiального погляду. Цiкавi спостереження, зробленi вже в цiй сферi дослiджень..., становлять  приклад вдалого опрацювання фраґмента типологiчної метамови лiнґвiстики” (там само, с. 31). Звiдси випливало б, що, iдучи шляхом сполучення таких вдалих фраґментiв метамови, можна прийти до завершеної, хоч, може, i “мозаїчної” метатеорiї. Однак далi у тiй же своїй програмнiй статтi, слушно зазначаючи, що “всяка унiверсальна металiнґвiстична система являє собою скорочений запис наслiдкiв взаємного порiвняння багатьох мов” (там само, с. 28), Вяч. Вс. Iванов звертає увагу на те, що,  наприклад, для певних мов у ролi основної одиницi опису може бути обрана не фонема i не ознака, а склад або силабема. “Отже, питання про основну фонологiчну одиницю опису (як i про одиницi iнших рiвнiв) може значною мiрою визначатися класом мов i не мусить заздалегiдь однаково розв’язуватися для всiх мов свiту” (там само, с. 29). Власне, про цю ж позицiю йдеться i там, де запропоновано: “Почнiмо з найпростiшого випадку- контрастного зiставлення двох (або бiльше) природних мов” (там само, с. 23). Ми подiляємо цю позицiю, маючи також докази того, що в iєрархiї метатеоретичних  категорiй контрастивний складник посiдає вище мiсце, нiж фонологiчний,  семантичний, синтаксичний.

У пошуках решти складникiв метатеоретичного фундаменту мовознавства Вяч. Вс. Iванов у своєму оглядi основних роздiлiв лiнґвiстики придiляє далi увагу таким її галузям, як типологiя, семантика, граматика, торкається iсторичних аспектiв мовознавства i доходить висновку, що, поряд з зiставними зв’язками дослiджуваної мови, важливим її “вимiром” є внутрiшнє спiввiдношення мови з самою собою (трансформацiйнi правила тощо,- див. там само, с. 35). Гадаємо, що цей перелiк має  включити i аксiологiчно зумовленi дiалектологiю з соцiолiнґвiстикою.

Наступне мiсце пiсля контрастивних та аксiологiчних вiдношень має посiдати в iєрархiї метатеоретичних категорiй iндивiдуальний, iдiолектний складник, яким досить часто взагалi обмежується розумiння прагматичного (суб’єктного) вимiру мови: пор. мiркування про координату “Я” (див. 290, с. 217; 246, с. 141). Вiдомо, що iсторiя фiлософського усвiдомлення дiалектики суб’єкта пiзнання мала перiоди, коли суб’єкт розумiли виключно як окрему людину, потiм- як клiтинку суспiльства, згодом- як цiле  людське суспiльство. Етапи цього усвiдомлення подолала пiзнiше й бiологiчна наука, де “тривалий час елементом еволюцiйного процесу вважали органiзм. Пiсля створення С. С. Четвериковим популяцiйної генетики елементарною одиницею еволюцiї стали вважати популяцiю” (1, с. 291) даного виду органiзмiв, всерединi якої переважно й вiдбувається змагання особин та природний добiр. Водночас популяцiя входить до складу бiогеоценозу як арени первинних еволюцiйних змiн. На своєму матерiалi рухається в аналогiчному напрямi й мовознавство. Як писав свого часу Ж. Вандрiєс,  “кожний iндивiд робить свiй внесок у процес оновлення мови. Отже, не таке вже й помилкове переконання, що iснує стiльки ж рiзних мов, скiльки мовцiв. Але, з iншого боку, не буде помилковим i твердження, що iснує лише одна людська мова пiд усiма широтами, єдина за своєю сутнiстю” (48, с. 216-217). До цього слiд додати афоризм Ф. де Сосюра про те, що реально нам дано не мову, а?мови, географiчну рiзноманiтнiсть  яких лiнґвiстика констатувала в першу чергу (див. 288, с. 243, 310).

Вихiд на прагматичну проблематику з необхiднiстю примушує звернутися до вихiдної семiотичної концепцiї, з якої бере початок традицiя широкого вживання самого термiна “прагматика” в сучасному мовознавствi. У рецензiї на книгу Ю. С. Степанова про тривимiрний простiр мови слушно вiдзначено, що автор книги “досягає гомогенiзацiї зiставлюваних поглядiв на мову, обравши в ролi теоретичної призми для ретроспективного опису розумiння мови у цих сферах (фiлософiї, науки, мистецтва.- К. Т.) семiотичне уявлення мови в трьох вимiрах- семантики, синтактики i прагматики  (дектики), у яких мова рiвномiрно розвивається у своєму реальному буттi” (246, с. 140). Те, що гомогенiзацiї вдається досягти, спираючись саме на семiотичну концепцiю Ч. Морiса, додає і нам впевненостi в русi у знайденому напрямi. Висловленi вище мiркування про контрастику- аксiолектику- iдiолектику вiдповiдають поки що лише одному з трьох названих вимiрiв семiозису- прагматичному. Щодо другого вимiру- синтактичного- то наявних даних достатньо, аби не зводити синтактику лише до синтаксису. “...З книги Ю. С. Степанова,- зазначають його рецензенти,- чiтко видно  всю надуманiсть суперечок про взаємовiдношення логiки й лiнґвiстики. Цi опозицiї мало принциповi, адже при змiнi лiнґвiстичної парадигми аналогiчна змiна вiдбувається i у сферi логiчних iнтересiв” (там само, с. 142). В цьому текстi йдеться, як бачимо, власне про науки. Але так само слушним буде i твердження про iстотний зв’язок предметiв цих наук- самої мови та її логiчної структури, а звiдси- про вiдповiднiсть типiв мов i типiв логiк (пор. 135; 172 та iн.). Згiдно з задумом автора  концепцiї Ч. Морiса синтактичнi вiдношення включають також i вiртуальнi- парадигматичнi (див. 461, с. 19). Таким чином, Морiсова синтактика  виявляється потужною загальною категорiєю, що охоплює всю мовленнєву  синтагматику i мовну парадигматику,- iншими словами, структурний аспект мови. Складнiсть взаємовiдношень його компонентiв (логiки та синтаксису) iлюструє О. Ф. Лосєв, показуючи, що речення може бути не тiльки безпiдметовим (безособовим) або безприсудковим (називним), але i взагалi не мати анi пiдмета, анi присудка (“Бачили очi, що купували”)- коли “справжнє” речення в контекстi мовлення тiльки мається на увазi (див. 171, с. 13). Питання спiввiдношення логiчного i синтаксичного дiстали принциповий розв’язок у П. В. Копнiна (див. 147, с. 213-253) та Н. Д. Арутюнової (див.  219, с. 259-385), якi дослiдили дiалектичну природу цих зв’язкiв. Аналогiчне завдання щодо логiки й семантики розв’язав О. Ф. Лосєв (див. 172, с. 92-124 та iн.).

Нарештi, останнiй вимiр семiозису- семантичний (сиґнiфiкативний, знаковий)- в iєрархiї семiотичних категорiй пiдпорядкований прагматичному та синтактичному. Залишивши осторонь довгий ряд варiацiй на тему “семантичного трикутника” (як з’ясувалося, вiдомого ще з античних часiв), дiалектику лiнґвiстичного знака по-справжньому дослiдив лише А. Людсканов (див. 453, с. 51-81). Причому показово, що до усвiдомлення дiалектичного характеру знака та до встановлення його шiстьох складникiв А. Людсканов прийшов завдяки теоретичному аналiзу процесу перекладу (детальнiше див. 303, с. 30-34). Пiсля поновних публiкацiй давнiших фiлософських та  лiнґвiстичних праць О. Ф. Лосєва до наукового обiгу повернуто i його евристично  плiдне бачення проблеми лiнґвiстичного знака (див. 172; 173). Загальновизнаний  внесок до опрацювання знакової концепцiї мови зробив Ф. де Сосюр (288, с. 86-101). Прiоритетне обґрунтування генезису та етапiв становлення лiнґвiстичного знака (теорiя пластiй) мiститься у пiдсумковiй працi Б. Ф. Поршнєва (244, с. 380-483).

Осторонь Морiсової трiади залишаються принаймнi двi безперечно метатеоретичнi  категорiї: iсторичне та логiчне. У практицi мовознавчих дослiджень їх продовжують  пiдмiняти зовнi близькi, але не дiалектичнi категорiї “дiахронiя/синхронiя” (детальнiше див. у С. М. Мареєва,- 181, с. 38). Iнша дихотомiя Гумбольдта- Сосюра “мова/мовлення” в концепцiї Морiса безпосередньо не фiґурує, проте вiдповiдний емпiричний матерiал враховано там при видiленнi синтактичного вимiру (актуальне, синтагматика; вiртуальне, парадигматика).

Дуже своєрiдна iнтеґральна концепцiя мови наведена Ф. Росi-Ландi у його книзi “Мова як праця i ринок”, де запропоновано 10-рiвневу гомологiчну модель на основi аналогiй мови зi сферою виробництва:

1- рiвень досемантичного / довиробничого: звуки, письмо, дистинктивнi ознаки, фонеми / рiзання, згинання, складання;

2- рiвень напiвфабрикатiв: монеми, семантеми, морфеми, лексеми / лезо, бiк i вухо сокири;

3- рiвень повних i вiдокремлюваних частин: слова, синтагми, звороти / частини знаряддя, наприклад, сокира й сокирище;

4/5- рiвнi знарядь та їх аґреґатiв: речення / знаряддя- сокира, молоток, горщик, мiксер, костюм-трiйка;

6/8- рiвнi механiзмiв та їх сукупностей: силогiзми, сукупностi речень, статтi, книжки / верстати, пристрої- велосипед, електропилка, ткацький верстат, друкарська машинка; автомобiль; автомати;

9- рiвень ориґiнальної продукцiї: лiтература- художня, наукова / унiкальнi вироби;

10- рiвень ґлобальної (масової) продукцiї: мовна продукцiя людини, громади, культури, людства / економiчна продукцiя людини, громади, людства (див. 480; також 435, с. 19-26).

В основi наведеної схеми безперечно лежить евристично плiдний задум, хоча окремi дiлянки побудови уразливi для критики. Незалежно вiд iдей Ф. Росi-Ландi ми опрацювали власну концепцiю темперованої системи опорних лiнґвiстичних одиниць (див. нижче та (193)), у якiй вперше послiдовно розбудовано повний їх ряд- вiд найбiльшої (першої- “всесвiтня багатомовна система”) до найменшої (останньої, двадцять п’ятої- “диференцiйна ознака”).

Пiсля розгляду цих та iнших заготовок для метатеорiї все ще немає впевненостi, чи всi причетнi до справи сутностi вже названi. Однаково непереконливi як замала, так i завелика кiлькiсть вихiдних сутностей, що й зумовлює потребу спецiально обґрунтувати їхню мiру. Вказуючи на безсумнiвний зв’язок категорiальної схеми дослiдника з iнтуїтивним узагальненням мовця, Вяч. Вс. Iванов зазначає, що “метамова лiнґвiста може мати бiльше рiвнiв, нiж мовна iнтуїцiя мовцiв (або навпаки). Значною мiрою це  може визначатися метою лiнґвiстичного опису...” (115, с. 30). У цiй же статтi на прикладi первiсних “безморфологiчних” версiй породжувальної граматики анґлiйської мови проiлюстровано небезпеку надто великої залежностi метамови опису вiд специфiчних рис самого об’єкта (див. там само, с. 31).

Про те, що у проблемi майбутньої органiзацiї понять лiнґвiстичної метатеорiї  залишається багато неясного, свiдчить, наприклад, i розгляд О. Ф. Лосєвим своєї останньої теоретичної працi па цю тему лише як попередньої спроби побудови метатеоретичної системи (див. 171, с. 14).

Таким чином, наявнi в лiтературi заготовки фраґментiв метатеорiї мовознавства в цiлому не можуть претендувати на системнiсть i поготiв на вичерпнiсть. Iнодi це стосується навiть детально дослiджених галузей: так, зокрема, “досi ще не iснує хоча б робочої схеми основних граматичних значень, якi виражаються морфологiчно у вiдомих дотепер мовах” (115, с. 30). Не набагато кращим визнається етап опрацювання метатеорiї також i в сусiднiх, до певної мiри залежних вiд мовознавства науках. За визнанням В. В. Петрова, “у даний час запропонованi варiанти семантик iснують лише  у формi теоретичних засад i деяких технiчних фраґментiв, але не як строгi дедуктивнi системи” (233, с. 45).

Навiть у вже висловлених i безперечно плiдних для метатеорiї iдеях нерiдко  вiдкриваються якiсь їх спочатку не помiченi недолiки (пор. сучасну критику концепцiї дiахронiї, антименталiстичних основ дескриптивного пiдходу та iн.). До певної мiри це стосується i найвдалiшої концепцiї Морiса (пор. закид у нерiвномiрностi теоретичного навантаження членiв його трiади). Однак це не заважає усiм запропонованим концепцiям виконувати свою плiдну евристичну роль у розвитку теоретичної думки.

“Iнодi корисним виявляється й те, що вчений просто не помiчає логiчних  некоректностей, пов’язаних з висуненням нових наукових iдей (помiтивши їх, вiн мiг би вiдмовитися вiд формулювання нових iдей)” (365, с. 121).

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

(7) Формати репрезентацiї лiнґвiстичних знань i термiнологiя

Слiдом за В. В. Петровим ми також вважаємо досить актуальним питання про новi формати репрезентацiї знань. “Рiч у тiм,- пише цей автор,- що в зв’язку з вiдкриттям мiжпiвкульної функцiональної асиметрiї людського мозку стала чiтко усвiдомлюватися спецiалiзацiя “правопiвкульного” та “лiвопiвкульного” мислення. Слова або ?брази на основi лiвопiвкульної стратегiї органiзовуються так, що створюється однозначний контекст i вiдносно проста й зручна в користуваннi модель реальностi. Вiдмiнна риса  правопiвкульної стратегiї- формування багатозначного контексту, необхiдного для цiлiсного охоплення свiту з усiма його складовими елементами та прихованими вiдношеннями. (...) Функцiонуючи як єдине цiле, мозок якимось чином сполучає обидва способи органiзацiї контексту” (232, с. 103-104). З викладеного у статтi зроблено висновок, що “функцiонування ментальних процесiв слiд розглядати на двох рiвнях- символьному та образному. Вiдповiдно, коґнiтивне моделювання має бути орiєнтоване не лише на символьний рiвень, як це представлено в сучасних дослiдженнях, але й на образний рiвень обробки iнформацiї. У зв’язку з цим виникають  складнi питання- чи можливо взагалi говорити про певний єдиний репрезентацiйний  формат, який об’єднував би символьну i образну компоненти? Або ж необхiдно вести пошук принципово нової коґнiтивної архiтектури, що їх об’єднуватиме?” (там само, с. 104). Незалежно вiд цих мiркувань ми тривалий час займаємося опрацюванням своєї “двоформатної” концепцiї лiнґвiстичної метатеорiї на основi послiдовного застосування матричних методiв. Проте, на нашу думку, вжитий у книзi символьно-образний формат репрезентацiї лiнґвiстичних знань не становить якоїсь особливої проблеми, адже вiн цiлком задовiльно забезпечується синтетичною концепцiєю знака, де враховано перехiд вiд образiв до мовних понять i навпаки (детальнiше див. 303).

За висловом Р. Ю. Кобрина, “мовознавство- єдина наука, мова якої виступає в ролi метамови стосовно самої себе” (139, с. 38). Цю книгу можна вiднести до числа тих, що лише частково використовують у метамовнiй функцiї ту ж мову, яка пiддається дослiдженню (пор. 115, с. 36)- в тому розумiннi, що термiн Ч. Морiса “синтактика” взято лише за взiрцевий початок метатеоретичної термiнологiї, а решта її складена з  вiдомих грецьких та латинських морфем- традицiйних носiїв категорiальних значень мовознавства. Однак разом iз тим на цiй спiльнiй з дослiджуваною областю основi у книзi опрацьовано спецiальний стандарт металiнґвiстичної дiлянки термiнологiї з метою вiдчутнiшого протиставлення її теоретичному апарату лiнґвiстики. Цей стандарт не претендує на остаточнiсть i непорушнiсть. Вирiшальним арґументом на його користь став системний характер створеної завдяки йому робочої термiнологiї. При потребi  теоретичнi висновки роботи можна виразити i традицiйною термiнологiєю,- проте менш економно та з iстотним збiдненням системностi формулювань. При опрацюваннi мiри термiносистеми ми намагалися, щоб вона якнайповнiше виражала iстотнi характеристики сконструйованої метатеоретичної концепцiї i щоб водночас їй не можна було закинути “герметичність” або штучну вiдiрваність вiд наявної термiнологiї.

Як пiдсумовує С. В. Котiна, зародившись у процесi пiзнання особистiстю певних об’єктивно-реальних процесiв, зазнавши на собi впливу попереднiх культурних досягнень, пройшовши через особисте сприйняття дослiдника i “опонентських кiл”,- проблемна ситуацiя кiнець кiнцем стає надбанням суспiльства (див. 151, с. 190).

Користуючись колом понять, окреслених Вяч. Вс. Iвановим у статтi про дослiдження структури лiнґвiстики та її мови (див. 115, с. 23), можна сказати, що у книзi описано можливий шлях визначення найближчого нормативного прототипу досi нагромаджених лiнґвiстичних знань. Придiлити щонайпильнiшу увагу обґрунтуванню цього прототипу нас переконав вислiв П. В. Копнiна (1973 р.): “Вiд обраних вихiдних пунктiв знання залежить його подальший розвиток” (147, с. 210).

Вiдомо, що “в лiнґвiстицi iснує пресупозицiя: у книзi, де обговорюється природа мовної дiяльностi, мають мiститися методи, за допомогою яких сьогоднi, на думку автора, слiд вивчати цю дiяльнiсть, а також зразки застосування цих методiв” (246, с. 139). У свiтлi цiєї пресупозицiї системно-операцiйному методичному пiдходу, запропонованому автором для послiдовного розгортання метатеорiї, присвячено роздiл 1 книги.  Застосування цього пiдходу до областi загальних понять лiнґвiстичних теорiй  розглянуто в роздiлi 2. Побудова “символьної” узагальненої матрицi лiнґвiстичних  знань здiйснена у роздiлi 3. “Образному” (конкретизацiйному та iлюстративному)  наповненню цiєї матрицi присвячено роздiл 4.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

До попередньої сторінкиДо початкової сторінкиДо початку сторінки

Костянтин Тищенко | Метатеорія мовознавства | Лінґвістичний музей
Натиcніть, будь-ласка, Control + D щоб помістити сторінку у Вибране (створити Закладку)
 
© К. Тищенко, 2000
Вебмайстер Ю. Пероганич, зміни внеснені 16.12.2000