Метатеорія мовознавства. Роздiл 1

Костянтин Тищенко. Метатеорія мовознавства. - К.: Основи, 2000.- 350 с.

Роздiл 1. Метатеорiя i системно-операцiйний пiдхiд

§ 1.0. Змiст i структура роздiлу

(1) Аналiтичне знання i науковий синтез
(2) Метатеорiя i редукцiя знань
(3) Системно-операцiйний методичний пiдхiд та його складовi настанови

§ 1.1. Спадкоємнiсть теорiй

(1) Призначення теорiї - узагальнювати вiдображення дiйсностi
(2) Прирощення нових знань
(3) Спадкоємнi зв’язки теорiй
(4) «Стрибок» при переходi вiд старої теорiї до нової
(5) Теоретичнi знання у загальному мовознавствi
(6) Потреба систематизацiї самої теоретичної сторони науки

§ 1.2. Теоретичний синтез

(1) Синтез знань та вищi рiвнi їхньої систематизацiї
(2) Категорiальна сiтка як селектор фактiв
(3) Подвiйна спрямованiсть теоретичного синтезу, його евристична i демонстрацiйна функцiї

§ 1.3. Теорiя i дидактика

(1) Логiчнi суперечностi навчального викладу теорiї
(2) Проблема дидактичного перекодування знань
(3) Суперечнiсть мiж нормативнiстю пiдручника та iндивiдуальнiстю дослiдження
(4) Вiдмiннiсть та спiльнi риси дидактичного i наукового мовлення
(5) Синтетична концептуальна схема науки у викладаннi та в метатеорiї

§ 1.4. Теорiя i метатеорiя

(1) Сутнiсть метатеорiї
(2) Наукове знання як об’єкт дослiдження
(3) Теорiя - основна одиниця наукових знань
(4) Кумуляцiя знань
(5) Загальнонауковi категорiї в мовознавствi
(6) Моделювання
(7) Специфiчнiсть системи позначень
(8) Потужнiсть i простота метатеорiї
(9) Еволюцiя iнтеґрованих теорiй

§ 1.5. Системно-операцiйний пiдхiд

(1) Складники системного пiдходу
(2) Iзоморфiзм окремих блокiв лiнґвiстичних знань
(3) Складники операцiйного пiдходу
(4) Системно-операцiйний пiдхiд до опрацювання концептуальної схеми метатеорiї лiнґвiстики
(5) Метатеоретична галузь та методологiя мовознавства

§ 1.6. Критична настанова

(1) Еклектика i еклектизм
(2) Основнi види недолiкiв публiкацiй з мовознавства
(3) Специфiка логiк у рамках критичної настанови
(4) Обмеження поля дослiдження та розмежування дисциплiн — позитивний наслiдок критичної настанови

§ 1.7. Описова настанова

(1) Позитивна, фiксацiйна спрямованiсть опису
(2) Опис факту полягає у його конструюваннi
(3) Припустимiсть впорядкування назв та їх замiни для потреб опису
(4) Номенклатура i термiнологiя
(5) Засоби обмеження понять

§ 1.8. Iнтерпретативна настанова

(1) Суб’єктна природа iнтерпретацiї описiв. Сутностi та явища в мовному описi
(2) Потреба у фундаментальних iдеях (унiверсалях) для впорядкування iндивiдуальних iнтерпретацiй
(3) Метризацiя простору фактiв. Одиницi
(4) Iзоморфiзм i метод аналогiй

§ 1.9. Експлiкативна настанова

(1) Факти та їх пояснення
(2) Експланандум i експлананс. Закони i закономiрностi
(3) Тенденцiя до ускладнення теоретичних схем
(4) Формалiзацiя як засiб узагальнення
(5) Пояснення одиничного, особливого i загального
(6) Спiввiдношення кодiв рiзного ступеня загальностi при поясненнi

§ 1.10. Обґрунтувальна настанова

(1) Сутнiсть обґрунтування
(2) Можливiсть рiзних обґрунтувань одного iдеального об’єкта
(3) Гiпотетичнi та iстиннi знання
(4) Обґрунтування частин i цiлого
(5) Рiзновиди обґрунтування
(6) Пiзнавальнi настанови системно-операцiйного пiдходу як ступенi розумiння
(7) Причини явищ i взаємодiя речей
(8) Умови практичної корисностi метатеорiї

§ 1.11. Пiдсумки роздiлу 1

(1) Одночасна присутнiсть у новому знаннi спадкоємностi з попереднiм та iндивiдуального творчого начала
(2) Теоретичний синтез як вiдбiр такого матерiалу зi спiльною сутнiстю, який мiг би стати ключем до пояснення решти вивченого
(3) Мета i засоби теоретичного й дидактичного синтезу
(4) Генетичний зв’язок метатеорiї лiнґвiстики та загального мовознавства. Вiдмiннiсть їх предметiв
(5) Потреба в застосуваннi системно-операцiйного методичного пiдходу
(6) Складовi настанови системно-операцiйного пiдходу: Критична
(7) - Описова
(8) - Iнтерпретативна
(9) - Експлiкативна
(10) - Обґрунтувальна

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.0. Змiст i структура роздiлу

(1) Аналiтичне знання i науковий синтез

До метатеоретичної рефлексiї спонукає невпинне розростання теоретичних знань. Як  складова частина загальнолюдських знань, науково-теоретичнi знання являють собою  продукт мовно-чуттєвого, логiко-семантичного вiдображення у свiдомостi людини  властивостей речей та їхньої взаємодiї. Це вiдображення iде двома взаємно  доповнювальними, але вiдносно автономними шляхами- аналiтичним i синтетичним.

Внаслiдок аналiтичного сходження вiд безпосереднього споглядання до  побутово-поняттєвого мислення у людськiй свiдомостi формуються схематизованi  абстракцiї явищ i процесiв дiйсностi, якi складають звичайне, розсудкове знання.  Попри всю свою незаперечну важливiсть для пiзнання, аналiз не дає знання предмета  як єдностi рiзноманiтного, сукупностi численних визначень i точок зору. Цей недолiк  розсудкових знань компенсує iнший загальний метод пiзнання, який називають  науковим синтезом. Завдяки проспективнiй реконструкцiї узагальнених образiв,  вироблених попереднiм аналiзом, синтез здатний переформувати їх у вихiднi концепти  (змiст наукових термiнiв) для потреб наступного дедуктивного розгортання мiркувань.  Цим вiдкривається шлях до дальшого сходження вiд аксiом i постулатiв, що ґрунтуються  на одержаних вихiдних концептах, до вiдтворення у свiдомостi конкретного у можливiй  його повнотi.

Таким чином, уможливлюючи розгортання вихiдних концептiв у дедуктивну систему  знань, теоретичний синтез дозволяє зрозумiти дiйснiсть значно глибше, нiж емпiричне  розсудкове угрупування фактiв, однак практичне застосування одержаних знань  неминуче виявляє розбiжнiсть певних дiлянок теоретичного прогнозу i дiйсностi, що  примушує перiодично повертатися до перегляду вихiдних понять теорiї. У процесi  такого перегляду вiдбувається переосмислення всього теоретичного знання, синтез  самих теорiй та їх впорядкування, потребу в якому викликає швидке “розбухання” тепер  уже i теоретичного знання. Каталiзатором i однiєю з передумов цих процесiв стає  дидактика вiдповiдних наукових дисциплiн. Як виявляється, саме вона покликана  узгоджувати евристичнiсть iндивiдуальних дослiджень, їх численнiсть та варiантнiсть з  вимогою кодифiкацiї та стандартизацiї знань, доказовiстю пояснень, нормативним i  прескриптивним характером викладання.
 

(2) Метатеорiя i редукцiя знань

Процес оптимiзацiї, органiзацiйного вдосконалення знань стає предметом  саморефлексiї науки, що дiстає назву метатеорiї- теорiї про науковi теорiї. У цiй  специфiчнiй галузi людського знання нагромаджуються вiдомостi про закономiрностi  розвитку теорiй, кристалiзуються базовi метапоняття, унiверсалi, унiкалi, якi  потребують далi вiдповiдного обґрунтування.

Усвiдомлюється актуальнiсть редукцiї теоретичних знань, тобто науково  обґрунтованого зведення великої кiлькостi нагромаджених часткових  теоретичних побудов до єдиної суттєвої першооснови. Враховуючи власну  теоретичну вартiсть цих теорiй, редукцiя дозволяє проникнути на порядок глибше до  їхнiх об’єктів та, абстрагувавшись вiд специфiки вже дослiдженого в них, розглянути  їхнi сутностi. При цьому виникає небезпека перетворення редукцiї знань на самоцiль. У  своїй крайнiй формi ця тенденцiя вiдома як редукцiонiзм, що взагалi нехтує  специфiкою дослiджуваних об’єктiв. Проте значно частiше певнi iстотнi знання можуть  втрачатися через невиправданiсть, випадковiсть редукцiйних перетворень.
 

(3) Системно-операцiйний методичний пiдхiд та його складовi настанови

Зберегти справдi iстотне у змiстi знань при їх редукцiї дозволяє системний пiдхiд.  Саме вiн передбачає розгляд сутностi об’єктiв у єдиному комплексi з їхнiм елементним  складом, функцiєю окремих складникiв, їхньою структурою, iнтеґрантами та iсторiєю.  Хоча системний пiдхiд i є могутнiм чинником впорядкування, однак сам по собi вiн iще  не достатнiй для ефективної редукцiї знань. У процесi його застосування до мовних  знань стає помiтно, що кожний з його рiвнiв, якi вiдповiдають щойно перелiченим  компонентам, потребує детальнiшого подiлу, розчленування, конкретизацiї. В ролi  такого засобу конкретизацiї системного пiдходу може бути використаний операцiйний  пiдхiд.

Основу пропонованого операцiйного пiдходу складають кiлька впорядкованих нами  вiдомих понять, щодо яких можна припустити, що вони вiдображають послiдовнi  генетичнi ступенi зменшення операцiйної залежностi людини як дiяча вiд свого  середовища. Кожному ступеню вiдповiдає своя операцiйна настанова: неґативна,  позитивна, iнтерпретативна, експлiкативна та обґрунтувальна (детальнiше див. нижче,  § 1.5). За нашим припущенням, на кожному з етапiв системного пiдходу оптимально  впорядковане використання засобiв пiзнання має вiдбуватися з обґрунтованим  послiдовним перемiщенням пiзнавального акценту вiд одного ступеня операцiйного  пiдходу до iншого. У цьому в найзагальнiших рисах i полягає iдея  системно-операцiйного методичного пiдходу.

Зупинiмося тепер дещо детальнiше на кожному з п’ятьох операцiйних аспектiв  редукцiї- критичному, описовому, iнтерпретативному, експлiкативному та  обґрунтувальному.

Досягти певного зменшення обсягу теоретичного знання без iстотних втрат можна,  застосовуючи:

Розгляд названих теоретичних питань органiзовано далi навколо нарiжних проблем  спадкоємностi, iновацiй та вiдносностi аналiтичних теорiй (§ 1.1), конденсаторних  властивостей теоретичного синтезу (§ 1.2), взаємодiї наукової теорiї та дидактики (§  1.3), природи метатеорiї (§ 1.4), сутностi системно-операцiйного пiдходу (§ 1.5).  Подальшi параграфи присвяченi характеристицi настанов цього пiдходу- критичної (§  1.6), описової (§ 1.7), iнтерпретативної (§ 1.8), експлiкативної (§ 1.9) та обґрунтувальної  (§ 1.10).

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.1. Спадкоємнiсть теорiй

(1) Призначення теорiї - узагальнювати вiдображення дiйсностi

Приступаючи до розгляду лiнґвiстичних знань як об’єкта метатеорiї, мусимо  нагадати, що “одиницею знання” в роботi вважається теорiя з усiма її висновками,  наслiдками й пiдставами (див. 117, с. 22), додамо- фактами (твердженнями),  доведеннями та обґрунтуваннями. Традицiйнi лiнґвiстичнi теорiї переважно належать  до емпiричних або описових з ґрунтовною емпiричною базою; лише окремi їхні роздiли  (математична i прикладна лiнґвiстика) вважають математизованими теорiями (див. 60,  с. 88-89). Дослiдження тенденцiй розвитку теорiй та шляхiв їх удосконалення слiд  почати з розгляду спiввiдношення в них спадкоємностi та iновацiй.

Усяку теорiю цiнують виключно за її узагальнення дiйсностi. Це узагальнення є  наслiдком проекцiї явищ дiйсностi на концептуальну сiтку унiверсальних понять, що й  перетворює сприйманi явища на науковi факти. Як зазначає Є. П. Нiкiтiн (211, с. 44),  кожна сфера i форма свiдомостi має свою сукупнiсть таких унiверсальних понять,  систематизованих або нi- проте завжди бiльш або менш пов’язаних мiж собою. Завдяки  такiй пов’язаностi пам’ять утримує унiверсальнi науковi факти у виглядi певної  множини знань,- компактнiшої, анiж це б було без участi концептуальної сiтки.
 

(2) Прирощення нових знань

Науковi факти та механiчнi перегрупування їх утворюють область простих результатiв  спостереження, спiввiднесених з попереднiми станами пiзнання. З активiзацiєю  наукового пошуку в свiдомостi дослiдника (i тiльки тут) формується нове знання. Воно  спирається на iнварiанти взаємозв’язку, якi проявляються в активних пiзнавальних  операцiях суб’єкта (див. 180, с. 364). Таким чином, основнi процеси прирощення знань  також нерозривно пов’язанi з узагальненням. Узагальненiшi форми знань є тим самим i  бiльш довершеними.

Нове знання пов’язане, отже, з попереднiм, але водночас вiдмiнне вiд нього ступенем  загальностi. Спецiально дослiджуючи проблему виникнення нового знання, Г. М.  Єлфимов пише: “”Нове“ виникає як ефект цiлiсностi. В цьому разi воно є новим  стосовно тих властивостей (”старого“), якi виявляються у справді окремих (або  розглядуваних як такі) частинах системи. (...) Крiм того, нове являє собою результат  змiни системних вiдношень” (95, с. 104). I далi: “Перехiд вiд попереднього стану до  нового пiд впливом елементiв i структури цiлого, особливостi збереження в ньому  властивостей ”старого“ (спадкоємнiсть), перетворення цих властивостей у новому- все  це прояви дiалектичного заперечення”, причому “поняття спадкоємностi не означає  просто передачу чогось безвiдносно до цiнностi попереднього, а передачу  найважливiшого позитивного змiсту заперечуваного стану, тобто нагромадження  пiдсумкiв розвитку” (там само, с. 104, 121, 127), якi водночас несуть у собi нове. Тому  спадкоємнiсть можна розглядати i як ключ до передбачення нового.

Нове формується, як правило, шляхом об’єднання елементiв на рiвнi їхнiх власних  вищих, цiлiсних якостей, тобто “поява нового iде за?вищими ознаками?попереднiх  цiлих” (там само, с. 121). При цьому “можливостi включення у нижчерозмiщенi  (”старi“.- К. Т.) зв’язки (порiвняно з новими, вищими) має кожний елемент цiлого. Але  тiльки той спектр властивостей елемента, який становить його власну вищу якiсть,  дозволяє йому включатися у... структурнi вiдношення... вищого порядку. Цей спектр  властивостей i виявляє даний елемент як функцiональний вузол зв’язкiв”, тобто  дозволяє дати йому ємне функцiональне визначення (див. там само, с. 120).

Якщо це так, i нове являє собою справдi “цiлiснiсть (результат вищих властивостей її  елементiв), то чергова структурна змiна має обов’язково розвиватися на базi цiєї  цiлiсностi”. Таким чином, “мусить виникати й необхiднiсть появи одного нового за  iншим” (там само).
 

(3) Спадкоємнi зв’язки теорiй

“Наукова теорiя впорядковує знання, пов’язує його в єдину систему, синтезує окремi  факти, данi, емпiричний матерiал на пiдставi єдиного принципу, що дозволяє  вдосконалювати, розвивати знання” (60, с. 191). Згiдно з сучасними методологiчними  уявленнями, необхiдну умову науковостi теорiї становить дотримання в нiй ряду  евристичних принципiв, а саме- причинностi, вiдповiдностi, єдностi знань, простоти  (семантичної, синтактичної, прагматичної) та iн. (див. 191, с. 186-187). Поступальний  же розвиток науки забезпечують переважно гiпотези, пов’язанi з розширенням змiсту.  Вони являють собою синтетичнi припущення, висуваючи якi, вчений часто змушений  не рахуватися з певним фраґментом уже сформованого знання (див. там само, с. 194).  “Трансформацiя засобiв опису дослiджуваної реальностi... вiдбувається з дотриманням  вимоги спадкоємностi такого опису, тодi як фундаментальнi iдеалiзацiї (об’єднавчi  принципи.- К. Т.) заперечуваної теорiї, в яких вираженi змiстовi характеристики  дослiджуваних об’єктiв, зазнають радикальних змiн i заперечення” (229, с. 223).

Серед засобiв збереження спадкоємностi теорiй чи не найпомiтнiшими є “наскрiзнi  поняття”. “У багатьох наукових дисциплiнах можна знайти ”наскрiзнi поняття“, якi  входять до всiх або до бiльшостi теорiй цих наукових дисциплiн. (...) ”Наскрiзнi  поняття“ мають певнi смисловi iнтерпретацiї та змiстовi характеристики, iнварiантнi  щодо рiзних теоретичних систем. Саме ця обставина i дозволяє цим схемам виступати  основою спадкоємностi зв’язкiв мiж ними” (там само, с. 219). Вiд “наскрiзних понять”  слiд вiдрiзняти “наскрiзнi термiни”, за якими може стояти зовсiм не тотожний  концептуальний змiст. Так, наприклад, у фiзицi вiдомi “труднощi при перекодуваннi  тих самих термiнiв з мови класичної фiзики на мову квантової фiзики; термiни  залишаються такими ж, але мислимий змiст їх вiдмiнний” (22, с. 146). Поряд з  наскрiзними поняттями до форм спадкоємного зв’язку теорiй вiдносять також  симетрiю, вiдповiднiсть, простоту, стрункiсть, мiнiмiзацiю вихiдних положень,  тенденцiю до єдностi, унiфiкованiсть мови нової теорiї та її позначень (див. 60, с.  197-201).
 

(4) «Стрибок» при переходi вiд старої теорiї до нової

Хоча спадкоємнiсть i являє собою невiддiльну сторону механiзму розвитку знання,  разом з тим вiдомо, що нове знання не вдається логiчно дедукувати з попередньої  теорiї. “Процес розвитку нового знання з необхiднiстю мiстить певне самостiйне  незалежне начало” (там само, с. 203). Iншими словами, “загальна схема процесу  розвитку (знань.- К. Т.) мiстить два основних складники: елементи i норми  дослiдження попереднiх теорiй та нову, незалежну вiд вихiдних знань основу” (там  само, с. 204).

Цiлком очевидно, що незалежна вiд вихiдних знань основа нових знань- це не що iнше,  як iндивiдуальний, особистий внесок дослiдника до їхнього розвитку: “Усякий  (майбутнiй.- К. Т.) елемент загальнолюдського знання первинно виникає в системi  знань iндивiда, вiн спiввiдносний з ними” (117, с. 14). Як зазначає Г. Сельє (272, с.  126), для того, щоб пов’язати разом численнi факти i прийти до якогось їх розумiння, цi  факти треба спочатку зiбрати в головi однiєї людини.

Розглядаючи спiввiдношення соцiального та iндивiдуального компонентiв знання, В. С.  Стьопін також дiйшов висновку, що “фундаментальна теоретична система та її похiднi  утворення являють собою своєрiдний внутрiшнiй каркас теоретичного знання, що  визначає як змiстову характеристику теорiї, так i процедури її розгортання. (...) Однак...  виявляється, що теоретичнi схеми не можуть бути виведенi з досвiду чисто iндуктивним  шляхом. Їх спочатку конструюють немовби “згори” стосовно емпiрiї, а потiм  накладають на данi досвiду, яким їх перевiряють” (296, с. 168).

В. Г. Iванов i М. Л. Лезґiна видiляють п’ять основних типiв наукових вiдкриттiв (117, с.  16), а саме:

Розкриваючи першорядну роль у науковому вiдкриттi iндивiдуального переосмислення  сукупностi знань, цi автори пишуть: “Вiдкриття як перехiд до бiльш адекватного образу  переформує вихiдний описовий образ. Однак об’єкти вiдображення мають рiзний  ступiнь досяжностi для пiзнання, а самi ?брази- рiзний ступiнь загальностi та  абстрактностi. Через взаємну обумовленiсть знань i в той же час нерiвноцiннiсть їх за  ступенем зрiлостi, а також внаслiдок загальної неповноти знань за кожної даної  iсторичної доби виникає певна нестабiльнiсть усiєї системи. Перетворення одного  образу змiнює умови й засоби розпiзнавання та вiднайдення для множини iнших  образiв. Що iстотнiшим є перетворюване знання, то бiльшою мiрою його перетворення  здатне викликати ланцюгову реакцiю змiн в iнших знаннях. Змiнюється не лише склад  окремих знань, але й структура їхнiх взаємозв’язкiв” (там само, с. 17).

За словами Г. С. Кличкова, поступальний розвиток науки вiдбувається не тiльки  незважаючи на його власнi суперечностi, але й завдяки їм (137, с. 93). Вiн пише: “Рiзнi  теоретичнi системи або ”парадигми“... не є несумiрними, як гадає Т. Кун. Взаємодiя  ”парадигм“ iде не через створення понять-аналогiв i ”примиренчих“ моделей, як вважає  Г. Розенберґ..., а через суперечностi та боротьбу суперечливих теорiй”, що має своїм  окремим моментом “зведення докупи позитивних досягнень, одержаних рiзними  дослiдниками, якi виходять з рiзних лiнґвiстичних настанов i постулатiв” (там само).
 

(5) Теоретичнi знання у загальному мовознавствi

Вiдомо, що нагромадження таких позитивних теоретичних досягнень окремих  напрямкiв i роздiлiв мовознавства тривалий час здiйснюється в рамках загального  мовознавства як звичайної мовознавчої дисциплiни. “Загальне мовознавство є в даний  час твердо встановленою дисциплiною нарiвнi з такими окремими рiзновидами  мовознавства як класичне, слов’янське, романське, ґерманське, схiдне i взагалi  вивчення неiндоєвропейських систем” (171, с. 5). На думку О. Ф. Лосєва, “за останнє  сторiччя в цiй науцi загального мовознавства нагромаджено величезний матерiал i  сформульовано десятки й сотнi рiзного роду тонких i вельми глибоких проблем. У  даний час стає вже неважко квалiфiкувати багато таких тонкощiв як наслiдок  однобоких захоплень, що мали свого часу проґресивну спрямованiсть, але в очах  сучасного дослiдника вже втратили свою унiверсальнiсть. Проте вiдкидати всi цi  однобiчностi без усякого їх позитивного використання було б справою, негiдною  наукового дослiдника. Кожна така однобiчнiсть при побудовi загального мовознавства  переважно зберiгає досить повний змiст i для нас, вимагаючи вiд нас, однак, вмiння  сумiщати всяку таку однобiчнiсть з усiма iншими однобiчностями” (там само).
 

(6) Потреба систематизацiї самої теоретичної сторони науки

Пiзнаванi наукою матерiальнi об’єкти безмежно складнi, а тому “процес проникнення в  сутнiсть явищ... нiколи не може бути завершений, досягнувши абсолютної повноти”  (113, с. 143),- адже, по сутi, вiн є спробою “зiбрати” безмежно складний об’єкт з  конечної кiлькостi його абстрагованих “простих” сторiн. Враховуючи ж те, що не iснує  межi для вiднайдення щоразу нових загальних зв’язкiв мiж фактами, мусимо згодитися  з думкою А. Ф. Зотова, що, власне, вся наука може бути визначена всього тiльки як  “засiб дедалi глибшого вiдображення iстотних характеристик об’єктивного свiту” (там  само, с. 130). Саме тому наукове пояснення й “не може бути остаточним, оскiльки  фундаментальнi поняття певної теорiї рано чи пiзно можуть бути розгорнутi в iншу  теоретичну систему” (там само, с. 155-156). Навiть науковий закон, як вiдомо, виражає  знання про об’єктивнi зв’язки, досягнуте всього лише на певний iсторичний момент  (див. там само, с. 106). Проте, хоча наука в цiлому й не може бути нiколи остаточно  завершеною, це, втiм, не заважає її окремим фраґментам набувати довершеної та  викiнченої форми (255, с. 195).

Вiдносний характер наукової теорiї обумовлює i таку парадоксальну її ознаку, як  здатнiсть бути спростованою, тобто перестати бути (єдиною) iстинною теорiєю (див.  180, с. 375). Такої верифiкацiї (перевiрки iстинностi) теорiї досягають через  випробовування основних її тез ґлобальними контрприкладами, а допомiжних  тез- локальними (280, с. 487). При цьому позбавленi внаслiдок критики свого  первiсного значення, окремi термiни спростованих теорiй можуть “надовго пережити тi  позамовнi явища, вiдображенням яких вони були” (59, с. 94). Щодо конкурентних  теоретичних пояснень, то вони можуть виявитися i “однаково задовiльними, якщо  йдеться про формально вiдмiннi, але еквiвалентнi теоретичнi системи” (113, с. 155).

Як зазначають В. Г. Iванов i М. Л. Лезґiна, “вихiдним i досить тривалим станом для  багатьох наук про природу був перiод збирання, опису, класифiкацiї та систематизацiї  фактiв. На цьому етапi теоретична надбудова над емпiрiєю має вельми довiльний i  випадковий характер, скорiше пристосовуючися до нагромадженого матерiалу, анiж  пiдпорядковуючи його собi. За такого стану науки... єдиним заняттям ученого, яке  заслуговує на повагу, вважають збiр i систематизацiю матерiалу та виявлення окремих  кореляцiй, а науковим знанням- встановлення нового факту...” (117, с. 23). Багато чого в  наведеному описi нагадує ситуацiю в мовознавствi- аж до таких подробиць: “До пори  до часу паралельно вживанi прототеорiї можуть давати однаково повне i водночас  довiльне пояснення певним фактам, але практично позбавленi жодного iншого  критерiю, який би їх виправдовував” (там само, с. 24). Проте, за твердженням Г. Сельє,  в галузi бiологiї, “навiть теорiя, що вiдповiдає не всiм вiдомим фактам, становить певну  цiннiсть, якщо вона вiдповiдає їм краще, нiж усяка iнша” (272, с. 268).

Сучасна наука все менше вдовольняється процедурою “стихiйного вiднайдення  продуктивних методiв перебудови теоретичного знання i починає вимагати конкретних  рекомендацiй, якi б полегшували процес наукового пошуку” (296, с. 158). А для того,  щоб їх дати, потрiбно спочатку “знайти принципи, яким пiдлягає розвиток теоретичних  знань, i на цiй основi вiдшукати типовi прийоми та способи створення наукової теорiї”  (там само). Доведено, що не логiка i не психологiя творчостi, а стратегiя пiзнання,  обґрунтована послiдовнiсть i супiдряднiсть операцiй на основi врахування всiх  детермiнант мають стати метою методологiї наукового пошуку. Формою такої стратегiї  може стати системний аналiз як методологiя органiзацiї дослiджень в галузi пошуку  (див. 117, с. 191). С?ме запроваджуване завдяки поясненню загальнiше знання i  перетворює довiльний пошук на цiлеспрямований. Воно акумулює нагромаджене  знання. “Претендуючи на розкриття сутностi множини явищ певного роду, пояснення  намагається представити їх як закономiрно обумовленi модифiкацiї єдиної основи”.  Тим самим “воно робить зайвими... без лiку повторюванi акти пiзнання  однопорядкових явищ, належних до того самого об’єкта” (там само, с. 25).

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.2. Теоретичний синтез

(1) Синтез знань та вищi рiвнi їхньої систематизацiї

Всупереч досить поширенiй думцi, згiдно з якою основне призначення науки полягає,  що б там не було, в аналiзi об’єктiв дослiдження, не можна не пересвiдчитися в тому,  що необмежене нагромадження аналiтичного матерiалу поступово втрачає сенс.  “Теорiя завжди створюється для впорядкування величезної маси емпiричного  матерiалу, виступає як синтез цього матерiалу. Теорiя, яка була б такою ж складною, як  сам емпiричний матерiал, була б позбавлена всякого об’єктивного сенсу i евристичної  цiнностi. Впорядковуючи емпiричний матерiал, теорiя конденсує iнформацiю, що  мiститься в ньому, дозволяє виявити її внутрiшню єднiсть” (19, с. 418). Тому можна  твердити, що навiть сам? iснування теорiй пов’язане з їхньою синтетичною функцiєю.  “Властива науковiй теорiї тенденцiя до принципової простоти знаходить передусiм свiй  вираз у поясненнi якомога ширшого кола явищ з можливо меншого числа незалежних  припущень без запровадження довiльних гiпотез ad hoc, а це i є не що iнше, як прояв  синтетичної функцiї теорiї” (там само, с. 419).

Iнший важливий прояв цiєї ж функцiї Л. Б. Баженов вбачає у схильностi теорiї до  експансiї, втручання до сусiднiх галузей знань, наслiдком чого стає їх перебудова.  Всерединi самої теорiї формування нових фундаментальних iдей, необхiдних для  побудови теорiї, впливає переважно на вищi рiвнi систематизацiї знань. У часовiй  послiдовностi окремi теорiї утворюють ряд, пов’язаний принципом вiдповiдностi, де  кожна наступна теорiя є певним узагальненням попередньої. У наявностi таких рядiв та  у вимозi спадкоємностi їхнiх членiв також виявляється тенденцiя до синтезу наукового  знання. Крiм цього “вертикального” ряду узагальнень, Л. Б. Баженов розрiзняє  “горизонтальний” синтез, який полягає в об’єднаннi ранiше незалежних теорiй або в  такiй їх “зустрiчi”, коли вони не зливаються, а немовби “кiльцюються”, надалi взаємно  передбачаючи одна одну (див. там само, с. 419; також: 197, с. 587; 268, с. 427).

Як зазначають С. С. Ґусєв i Г. Л. Тульчинський, “iстина є вiдповiднiсть наших уявлень  (в даний момент часу.- К. Т.) дiйсному стану справ, i цю правильнiсть розумiння  випробовують на практицi”. Тому для всякої науки “iстотною проблемою стає  необхiднiсть постiйного переосмислення як теоретичних систем минулого, так i тих,  якi дiють на даному етапi” (див. 87, с. 105, 106).

До ситуацiї в сучасному мовознавствi цiлком застосовна оцiнка становища в бiологiї,  дана М. П. Дубинiним та I. К. Лiсеєвим, якi пишуть, що просте нагромадження  наукових даних, вичленування i подальше пiдсумування пiзнаних властивостей об’єктiв  може приводити до механiцизму. “Воно не дає i не може в принципi дати (незважаючи  на подальше значне полiпшення методик дослiдження та його поглиблення) повної  картини iснування i функцiонування даного об’єкта, явища як цiлого” (93, с. 607).  Принагiдно варто звернути увагу на незмiнну актуальнiсть проблеми впродовж  півтораста рокiв: справдi, фiлософи XIX cт. так само закликали бiологiв впорядкувати  матерiал “систематично i вiдповiдно до його внутрiшнього зв’язку” та “привести в  правильний зв’язок мiж собою окремi галузi знання. Але... тут емпiричнi методи  стають безсильними, тут може допомогти тiльки теоретичне мислення” (98, с. 28).

На початкових етапах розвитку наукової рефлексiї у певних областях знань може  взагалi бракувати системи, тобто може спостерiгатися те, що Б. М. Кедров називає  “хаотичною, безсистемною цiлiснiстю предмета” (128, с. 11). “Пiсля досягнення  системою певного етапу розвитку (тi) унiверсалi, що складають її, починають  стратифiкуватися, розподiлятися за розмiщеними в iєрархiчному порядку рiвнями  загальностi та абстрактностi, тобто за ранґами унiверсальностi... Впорядкування за  ранґом унiверсалей, якi складають певну систему, є далеко не тривiальною справою,  зауважує Є. П. Нiкiтiн, воно виконується не строго алгоритмiчно i завжди передбачає  якiсний пiдхiд” (211, с. 42, 43).
 

(2) Категорiальна сiтка як селектор фактiв

Проникнення у глибинну сутнiсть об’єктiв дослiдження, теоретичне вiдтворення  об’єктiв з кiлькома рiвнями внутрiшньої органiзацiї та детермiнацiї призводить до змiн  у логiчнiй природi понять. У рамках єдиної теорiї поняття немов “розпадаються” на  класи за ступенем їхньої загальностi, й особлива увага починає придiлятися питанням  їх внутрiшньої субординацiї (див. 268, с. 430). “Завершена наукова теорiя звичайно  являє собою вiдображення глибинних зв’язкiв, вiднайдення глибшої сутностi, сутностi  другого i бiльшого порядку” (60, с. 69-70). Не ставлячи перед собою спецiального  завдання дослiдити сутностi, дослiдник стихiйно може прийти лише до вiдкриття  окремих внутрiшнiх зв’язкiв (законiв предмета). До усвiдомлення ж цих зв’язкiв як  методу органiзацiї самого знання можна прийти лише внаслiдок свiдомого вiдбору  методологiчних реґулятивiв та їх реалiзацiї (див. 229, с. 264).

Дослiджуючи такий реґулятивний процес, П. В. Копнiн зазначає, що для осмислення  нових фундаментальних теорiй в науцi потрiбна логiчна сiтка iншої структури, з  новими категорiями i новим змiстом колишнiх категорiй. “Звiдси завдання невпинного  опрацювання i збагачення категорiальної сiтки мислення новими поняттями”, що й  дозволяє впливати на дальший розвиток самих знань (147, с. 203).

Теоретичний синтез належить до складного, а тому рiдкiсного i цiнованого жанру  наукових праць, адже людей, якi координують широку тематику- небагато. Г. Сельє  пояснює таке становище специфiкою самої широкої тематики, яка вимагає вiд свого  дослiдника витримувати певну дистанцiю щодо цiлої картини, не заглиблюючися в  деталi, збирати нечисленнi, але важливi вiдомостi про численнi явища. Тому вчений,  який бажає виконати синтетичну працю, мусить постiйно бути в курсi максимально  можливої кiлькостi предметiв- хоча б на рiвнi основ (272, с. 122-123), що передбачає  тривалу селективну роботу i постiйне вольове зусилля. При спробах розiбратися в  ц?лому “над усе заважає та обставина, що найближче розташованi речi здаються нам i  найбiльшими” (там само). Розгляд численних ситуацiй i прикладiв теоретичного  синтезу приводить Г. Сельє до висновку, що, як правило, потрiбнi для теоретичних  узагальнень основи опиняються кiнець кiнцем у пiдручниках, оскiльки “найважливiшi  закони водночас i найпростiшi” (там само, с. 123, 126).

Аналiзуючи невпорядкованi “прототеорiї” як вихiдний матерiал для теоретичного  синтезу, В. Г. Iванов i М. Л. Лезґiна зазначають: “Той факт, що справжня сутнiсть цiєї  єдностi ще не осягнута (тут iдеться про системну єднiсть знань у прототеорiї.- К. Т.), не  змiнює того, що така єднiсть уже iснує, хоча iще й не визначена. Вона... вже проглядає  крiзь призму численних прототеоретичних пояснень, кожне з яких, правильне воно чи  нi, вловлює реґулярностi вищого порядку, анiж тi, що представленi у систематицi.  Вiдкриття закону природи в хаосi емпiричних залежностей i являє собою той  необхiдний крок, який веде вiд прототеорiй до створення справжньої наукової теорiї.  (...) Протонауковий стан науки вiдрiзняє вiд зрiлого не брак... повноти i єдностi знань, а  лише ступiнь обґрунтованостi її положень у тому й iншому вiдношеннi” (117, с. 25). У  свiтлi сказаного автори спецiально застерiгають вiд змiшування понять повноти  наукового знання i ступеня завершеностi та iстинностi останнього (див. там само, с.  27).
 

(3) Подвiйна спрямованiсть теоретичного синтезу, його евристична i демонстрацiйна функцiї

Слiд розрiзняти також конкретний змiст знання i категорiальний склад певної науки,  через який вiдбувається узагальнення цього змiсту. За образним висловом С. А.  Шапоринського, “на цi категорiї немовби нанизується вся маса емпiрично  спостережуваних властивостей i зв’язкiв” (369, с. 14). Цi ж категорiї правлять за  своєрiдний фiльтр для потоку фактiв: “З усiх досяжних вiдомостей наука вiдбирає такi,  у яких, по-перше, найвиразнiше проглядає котримись своїми рисами спiльна сутнiсть  багатьох явищ i якi, по-друге, у своїй сукупностi можуть бути необхiдною i достатньою  пiдставою для визначення цiєї сутностi” (117, с. 29). Таку подвiйну спрямованiсть  теоретичного синтезу пояснюють тим, що “вiдбiр матерiалу передбачає одночасне...  впiзнавання у тих чи iнших емпiричних знаннях прообразу майбутньої моделi, а також  виявлення в них ознак, визначальних щодо характеру аналогiї. (...) Завдання полягає в  тому, аби вiдiбрати рiзнорiдний матерiал, пов’язаний з рiзними напрямками наукового  пошуку, на пiдставi вiднайдення в ньому того, що веде до єдностi в рамках  теоретичного пояснення i водночас обiцяє дати ключ до пояснення решти матерiалу”  (там само, с. 118). Так впiзнавання прообразу моделi виявляється пiдпорядкованим  загальному завданню синтезу.

Було б перебiльшенням сказати, що без теоретичного синтезу наука взагалi неможлива.  Однак виглядає слушною думка Г. С. Кличкова про те, що нерозв’язанiсть  загальнонаукових питань веде в конкретнiй науцi до роз’єднання “на окремi напрямки i  школи вчених, якi приймають або не приймають ту чи iншу концепцiю або ”парадигму“  iнтуїтивно, тобто на тих, хто ”вiрить“, i тих, хто ”не вiрить“, наприклад, у  ларинґалiстику чи ностратику, флективний або iзолятивний характер прамови тощо (...)  В доведеннях можна зустрiти ”арґументум ад гомiнем“, а iнодi арґументи типу  ”обскурум пер обскурiус“” (137, с. 93). Висновком з усього сказаного стає усвiдомлення  потреби у критичному доопрацюваннi наукового знання. Таке доопрацювання має  розглядатися як один з аспектiв нормального стану науки. Конкретно процедура  доопрацювання “передбачає створення всезагальних визначень i категорiй даної науки,  опрацювання такого поняттєвого апарату, який був би адекватний своєму  призначенню- теоретичному вираженню дiалектичної сутностi пiзнаваного предмета”  (229, с. 264-265), додамо,- на рiвнi сучасного наукового розумiння цiєї сутностi.

У синтезi наукового знання складним чином переплiтаються рiзнi способи мiркування,  що включають як евристичну, так i демонстрацiйну функцiї. Кожна з них взаємно  передбачає i доповнює iншу: якщо евристична функцiя збагачує наукове знання  новими, ранiше не знаними iстинами (вiдкриття; див. § 1.1), то демонстрацiйна функцiя  полягає в обґрунтуваннi цих уже вiдкритих положень науки (доведення; див. 280, с.  475-476), що дозволяє iнтеґрувати цi новi положення до вже наявного корпусу  “нормалiзованого” наукового знання.

Процес формування демонстрацiйних аналогiй з дослiдницьких включає й вiдповiдне  теоретичне опрацювання- з побудовою необхiдної термiносистеми та подальшим  наповненням її логiчними та референцiйними зв’язками. При цьому нова  термiносистема не мусить бути “герметичною” або iзольованою, що, втiм, трапляється  через вiдносну самостiйнiсть теоретичного знання. В сучасному мовознавствi вiдомi  класичнi приклади вiдiрваних вiд реальностi, хоч i логiчно досконалих термiнологiчних  систем (глосематики, певних напрямків дескриптивiзму тощо). Виявляється, лише тi з  них здатнi витримати випробовування практикою, якi “будуються не заради ”гри“, а для  конкретних наукових цiлей” (149, с. 80). Знаменно, що й Ч. Морiсу не вдалося на  засадах позитивiзму та бiхевiоризму “побудувати прийнятний поняттєвий апарат,  придатний для створення загальної теорiї знакiв i мов” (там само, с. 197, 116). А отже,  опрацювання такого апарату продовжує залишатися й надалi актуальним завданням  теоретичного мовознавства.

Процес теоретичного синтезу, спрямований до iнтеґрацiї та нормалiзацiї знань,  значною мiрою дiстає заохочення вiд викладання вiдповiдних дисциплiн, надто в галузi  гуманiтарних наук,- що й визначає потребу в окремому розглядi цього аспекту  дослiджуваної проблеми.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.3. Теорiя i дидактика

(1) ЛОГIЧНI СУПЕРЕЧНОСТI  НАВЧАЛЬНОГО ВИКЛАДУ ТЕОРIЇ

У життi суспiльства iснує важлива область, яка безпосередньо не пов’язана (принаймнi  у виробничих масштабах) анi з науковим дослiдженням, анi з практикою,- але в якiй  нове наукове знання очiкують, вивчають, засвоюють. Ця область- викладання i  навчання. А однак новi знання переднього краю науки саме через їхнiй новаторський, а  отже ненормативний характер не можуть викладатися в системному курсi цiлої науки  безпосередньо в ориґiнальнiй, авторськiй версiї. Дидактична функцiя системного курсу  лекцiй, пiдручника, довiдника, тезауруса термiнiв якраз i полягає в тому, щоб заповнити  iнформацiйний розрив мiж знаннями учня (студента, слухача, читача) i колективу  фахiвцiв, уособленого вчителем (викладачем, укладачем довiдника) (див. 414, с.7).  Через це i нове наукове знання зазнає для потреб викладання необхiдної  трансформацiї.

Вiдомо, що новаторськi iдеї, якi далеко не безболiсно сприймають поважнi вченi зi  сформованою настановою, та ще й закрiпленою успiхами її застосування, легко  засвоюють студенти- через брак дослiдницької настанови i, як наслiдок,- опору  новацiям (див. 117, с. 167). Тому при навчаннi сам вихiдний iнформацiйний запас  можна робити незрiвнянно меншим i певною мiрою поляризувати його стосовно певної  навчальної проблеми (див. 369, с. 97). Зрозумiло, що завдяки цьому пiзнавальний  “перепад” мiж фактами й теорiєю виявляється в навчальному предметi вiдчутно  зменшеним порiвняно з дослiдницькою сферою науки (там само, с. 115). Однак при  цьому на сам вiдбiр i систематизацiю вже вiдомих фактiв впливає в першу чергу рiвень  наукових знань, досягнутий у сферi дослiдження (див. там само, с. 16).

З iншого боку, при всiй стислостi поляризованого i вiдiбраного для навчання матерiалу  “наукове пiзнання має бути представленим у навчаннi не лише своїми результатами й  методами, але й знаннями про структуру знань i самого процесу наукового пiзнання”  (там само, с. 131). Вважають, що навчальна сутнiсть дисциплiни має пов’язувати  особливостi власне об’єкта вивчення з особливостями процесу його вивчення. Що ж до  об’єктiв вивчення, то в них рекомендують видiляти параметри, важливi з погляду  навчального пiзнання, найважливiшим з яких визнано спiввiдношення мiж об’єктом та  знанням про нього.

(2) ПРОБЛЕМА ДИДАКТИЧНОГО ПЕРЕКОДУВАННЯ ЗНАНЬ

У галузi дидактики iснують свої аналогiї до процесiв теоретичного синтезу, як-от:  мiжрiвневе перекодування. На думку Дж. Мiлера, коли у викладаннi вдається створити  певну систему для запам’ятовування знань певного роду, то учневi стає потрiбним  менше число вправ, i вправи цi- iншого роду, нiж спроби запам’ятати щось чисто  механiчно. Коли всi змiни можна перекодувати в формi простого правила, то, “маючи в  пам’ятi цю просту формулу, ми зберiгаємо тим самим усi результати вимiрiв” (див. 41,  с. 231). “Вiдколи вироблена система перекодування, що дозволяє стиснути iнформацiю  в загальнiшi коди, проблема оволодiння навичками швидше зводиться до оволодiння  системою перекодування, анiж до запам’ятовування вихiдної сукупностi фактiв” (там  само, с. 232). Щодо ефективностi окремих рiзновидiв цих правил перекодування, то тут  вiдомо, що, наприклад, змiстовне узагальнення цiннiше й повнiше “утримує окремi  випадки i має незрiвнянно бiльшi потенцiйнi можливостi, нiж формально-логiчне  узагальнення” (369, с. 74). Дж. Брунер пропонує такий критерiй адекватностi всякого  набору дидактичних висловлень, вживаних для компактнiшого подання знань: цей  набiр має забезпечити пiсля свого засвоєння максимум реконструкцiї матерiалу, ще  невiдомого учневi (див. 41, с. 238).

Нове в науцi, для того щоб стати “банальним”, мусить щоразу знайти адекватну форму  методики викладання як навчальної дисциплiни (див. 117, с. 167). Вiдомо, що спосiб  викладу не може не вiдрiзнятися вiд способу дослiдження. Проте у викладаннi не варто,  наприклад, зводити просто до дедукцiї сходження вiд абстрактного до конкретного (див  369, с. 80). “Виклад уже одержаних i в цьому розумiннi готових результатiв наукового  пiзнання, дозволяючи в цiлому вести рух в одному напрямку (вiд загального до  окремого), для свого засвоєння потребує водночас руху на окремих етапах, ланках,  циклах у зворотному напрямку (вiд окремого до загального), оскiльки виклад- це  вираження пiзнаного мовою, при якому набирають чинностi закономiрностi мовного  вираження. Л. С. Виґотський давно вiдзначив вiдмiннiсть смислової та формальної  сторiн мовлення: перша йде у своєму розвитку вiд цiлого до частини, тодi як друга- вiд  частини до цiлого. Такою є дiалектика взаємовiдношень викладу й засвоєння,  мислення, мови i мовлення, якi накладають вiдбиток на спiввiдношення загального й  окремого при навчаннi” (там само, с. 63).

Спиняючись на аналiзi особливостей узагальнення в процесi дослiдження й навчання,  С. А. Шапоринський слушно зазначає, що тодi як при теоретичному узагальненнi  дослiдник має у своєму розпорядженнi всi наявнi в науцi засоби (теорiї, закони, факти  тощо),- у навчаннi сам? засвоєння предмета (i вiдповiдна арґументацiя) вiдбувається  частинами, а узагальнене цiле- знання всього предмета- стає можливим лише  наприкiнцi його вивчення. Звiдси - такi дидактичнi прийоми, як свiдоме повернення до  вже пройденого i включення його до щоразу нових зв’язкiв (див. там само, с. 68-69).

У дидактицi також iснують свої “наскрiзнi поняття”- це основнi поняття дисциплiни,  якi проходять через увесь курс (там само, с. 69). Оскiльки сфера дидактичного  пояснення ширша вiд наукового, то i область застосування “наскрiзних понять” у  навчальному курсi ширша, нiж у сферi дослiдження. Це пов’язано з тим, що  “пояснювати при навчаннi доводиться не лише те, що стосується предмета (об’єкта),  але й самi засоби опису та пояснення- логiчну сiтку” (там само, с. 141). Справдi,  навчальне пояснення покликане розкрити i систему позначень, i систему основних  понять, вiдiбравши тi з них, які конче необхiднi для навчальних потреб. Запровадити їх  частинами значно важче, нiж це можна робити з фактологiчним i теоретичним складом  науки. Через це i субмову науки доводиться запроваджувати також з самого початку  навчання (див. там само).

Передбачається, що процес навчання має бути забезпечений адекватним пiдручником,  який включає навчальну програму та вiдповiднi iнструкцiї до освоєння знань.  Звернувшись до пiдручника по науковi вiдомостi, учень зiставляє їх зi своїм розумiнням  важливих для себе питань. Одержана вiдповiдь включається в його культуру, тим самим  змiнюючи її (див 414, с. 54). Тут слiд спецiально зауважити, що анi дослiдження, анi  викладання не здатнi самi по собi створити первинний, вихiдний масив iндивiдуальної  культури. Природний потяг до певної галузi знань- суб’єктивний: “Потреба в  iнформацiї визначається лише в другу чергу зовнiшнiми умовами. Вона виробляється  насамперед особистiстю в процесi дiяльностi” (196, с. 4). Принагiдно варто нагадати й  думку Г. Ґ. Нейгауза про те, що педагоги не можуть створювати таланти: вони можуть  створювати умови, за яких таланту легше себе розкрити.

Одну з таких умов складають знання автора, укладача пiдручника або лектора. За  висловом Ж. Дюбуа, вiн виступає ґарантом адекватного вiдтворення наявного стану  наукових знань певної галузi та її норми, виразником знань громади вчених, її  вповноваженим законодавцем. За французькою традицiєю вважається, що через це  iдеальний “корпус iнформацiї пiдручника, з якого черпають знання студенти, не може  мати вiдхилень чи пробiлiв у засвоюваній науковій нормі. Ця норма визначена  термiнологiєю вiдповiдної науки” (414, с. 50). Щодо множини термiнiв сучасного  мовознавства, то вона справляє враження не стiльки єдиної системи, скiльки аґреґату  або конґломерату багатьох бiльш або менш замкнених термiнологiчних масивiв, якi ще  й частково взаємно накладаються. На жаль, таку оцiнку можна обстоювати i пiсля  недавньої появи нового фундаментального Лiнґвiстичного енциклопедичного словника  (167).

(3) СУПЕРЕЧНIСТЬ  МIЖ НОРМАТИВНIСТЮ ПIДРУЧНИКА ТА IНДИВIДУАЛЬНIСТЮ ДОСЛIДЖЕННЯ

У процесi навчання забезпечуються двi дидактичнi функцiї або умови його  результативностi. Так, завдяки вивченню вiдповiдної термiнологiї вiдбувається згадане  вище перекодування iнформацiї зі спецiальних субмов дослiдження на загальноетнiчну  мову учнiв. У такiй формi знання стають досяжнiшими для засвоєння. Iнша функцiя  навчання - енциклопедична- передбачає супокладання перекодованої iнформацiї про  рiзнi дослiдження в рамках єдиного теоретичного курсу, що породжує проблему  спiввiдношення наукового та дидактичного мовлення.

Вiд авторiв пiдручникiв чекають тривалого i внутрiшньо пов’язаного (когерентного)  дидактичного мовлення про низку проблем, об’єднаних обмеженою сiткою вiдношень.  Тому до курсу заводять звичайно систематизований масив питань. При органiзацiї  змiсту пiдручника за семантичною сiткою (галузей, функцiй, центрiв iнтересу тощо)  для забезпечення замкненостi повiдомлення доводиться терпiти логiчнi розриви й  додавати алфавiтний покажчик. Серед закидiв цьому пiдходу згадують i про його  непристосованiсть для передачi розвитку об’єкта (див. 414, с. 57). На це можна  заперечити, що значно бiльшi логiчнi розриви є i при алфавiтному поданнi iнформацiї в  довiднику чи галузевому енциклопедичному словнику, а розвиток не може передати  взагалi жодна систематизацiйна модель (пор. 98, с. 206-207).

За самою своєю природою наукове дослiдження є бiльш або менш iндивiдуальним, воно  являє собою вихiд за межi усталеної наукової норми. Дидактична ж праця, навпаки,  нормативна й редуктивна (обмежувальна). Об’єктивно наявна вiдмiннiсть мiж  дослiдженням i викладанням зумовлює вiдставання змiсту пiдручникiв вiд переднього  краю науки. Цей розрив менший у точних та природничих науках i зростає в  гуманiтарних, сягаючи в мовознавствi чи не критичних меж. Так, наприклад, жоден з  теперiшнiх пiдручникiв мовознавства не мiстить не лише узагальнень, а взагалi майже  нiяких вiдомостей про давно вiдкритi лiнґвiстичнi закони (хоча наука без вiдомих  законiв у наш час просто не може претендувати на статус науки); практично повнiстю  вiдсутня в пiдручниках iнформацiя про сучаснi досягнення контенсивної типологiї,  бореальної та iнших теорiй вiддаленої спорiдненостi мов; лише спорадично  трапляються окремi вiдомостi про мовленнєвi зони кори мозку, про закономiрностi  становлення мови у дитини та iн. Це означає, що всi цi безперечнi здобутки сучасних  дослiджень мови досi трактуються як “позанормативнi”,- а це збiднює i архаїзує змiст  дисциплiни. Було б зайвим доводити потребу в реґулярному оновленнi нормативного  масиву знань у пiдручниках з мовознавства даними про найновiшi науковi вiдкриття.  Тому укладання нових переосмислених загальних курсiв дисциплiни слiд розглядати як  необхiдний складник наукового проґресу: досить згадати класичнi обставини створення  “Курсу загальної лiнґвiстики” Ф. де Сосюра.

(4) ВIДМIННIСТЬ ТА СПIЛЬНI РИСИ ДИДАКТИЧНОГО I НАУКОВОГО МОВЛЕННЯ

У спецiальному дослiдженнi Ж. Дюбуа перелiченi аксiоми наукового мовлення, якi  включають тези про тимчасове припинення вимоги обов’язковостi чинних  класифiкацiй, плиннiсть i гнучкiсть понять дослiдження, позiрну суперечнiсть нових  знань щодо вiдомих, полемiчнiсть та iндивiдуальнiсть дискурсу (414, с. 55). Натомiсть  аксiоми дидактичного мовлення включають тези про обов’язковiсть дихотомiчної  класифiкацiї, боротьбу з двозначнiстю, стабiльнiсть понять i неперетин вiдомостей  (там само). Доводиться також рахуватися з тим, що дослiдження досi робиться все-таки  переважно аналiтичними засобами, а виклад у пiдручнику- переважно синтетичними  (Б. М. Кедров: 128, с. 48). Опинившись у контекстi педагогiчного мовлення, нове  наукове знання з необхiднiстю деперсоналiзується, про що формально свiдчить  вiдсутнiсть посилань у наукових працях на тези пiдручникiв або дефiнiцiї словникiв.  Така традицiя випливає з педагогiчного принципу унiверсальностi об’єкта навчання  (але не вивчення). Педагогiчне нормування означає також, що в нормативному курсi  зовсiм або майже не залишається мiсця для варiантiв. Прийнято вважати, що в тих  випадках, де є вагання в науковому вжитку, укладач має сам зробити арґументований  вибiр на користь нормативних тенденцiй.

Проте вiд певного часу в деяких вiтчизняних пiдручниках з мовознавства замiсть  системного деперсоналiзованого викладу ми знаходимо переказ окремих авторських  концепцiй (тут не йдеться про посiбники, спецiально присвяченi iсторiї лiнґвiстичних  течiй). При спробi взаємно узгодити їх укладач не може уникнути суб’єктивностi, адже  має власнi лiнґвiстичнi уподобання та арґументацiю, що й зумовлює його дослiдницьку  позицiю щодо викладеного матерiалу.

Наукове мовлення вносить у дидактичне також i iншi елементи критичного дискурсу.  Це знаходить свій прояв, зокрема, у попередньому створеннi правил формування  дидактичного повiдомлення. Справдi, для того, щоб надати йому цiльностi, доводиться  переформульовувати фраґменти тексту, що походять з рiзних дослiдницьких джерел.  Крiм того, стандартизують визначення, а текст редаґують стилiстично як єдине цiле  (пор. 414, с. 10). Внутрiшню органiзацiю кожного параграфа пiдручника (статтi  довiдника) часто роблять також однотипною для швидшого, економнiшого й  однозначного доступу до iнформацiї. Така органiзацiя передбачає попереднє  опрацювання iєрархiї таксонiв термiносистем, стандартного порядку подання  iнформацiї та умовних позначень. Крiм усього, автор пiдручника може визначити  навчальнi параметри змiсту кожного параграфа (статтi): його iнформацiйну  рiзноманiтнiсть (число навчальних питань, на якi слiд дати вiдповiдь), обсяг (розмiри  вiдповiдi на кожне питання i, отже, розмiри цiлого параграфа) та iнформацiйну  насиченiсть (число фактiв i понять для використання у кожнiй вiдповiдi) (див. там  само).

Однак, попри всю вiдмiннiсть науково-полемiчного та нормативно-педагогiчного  мовлення, iснують три логiчнi вимоги, спiльнi для них обох. Це- когерентнiсть,  точнiсть i вичерпнiсть викладу (див. там само, с. 56). Вимога когерентностi, зокрема,  означає, що корпус пiдручника мусить являти собою завершений текст, окремi частини  якого органiчно пов’язанi, а не просто зiбранi пiд одним заголовком. Запорукою  точностi навчальних вiдомостей має бути компетентнiсть автора плюс використання  дослiдницьких першоджерел, а не вторинних iнтерпретацiй у формуваннi навчального  повiдомлення. Вичерпнiсть курсу слiд розумiти як забезпечення ним вiдповiдей на всi  поставленi питання. Так само, як тлумачний словник є мiрою всякого свого елемента,  так i кожне навчальне положення даної наукової дисциплiни має вимiрюватися її  пiдручником.

(5) СИНТЕТИЧНА КОНЦЕПТУАЛЬНА СХЕМА НАУКИ У ВИКЛАДАННI ТА В МЕТАТЕОРIЇ

Згiдно з основним принципом теорiї систем лише за оптимальних розмiрiв система  стає ефективно керованою (див 14, с. 43). В умовах навчального процесу це означає  орiєнтацiю на освоєння такого масиву знань, який дозволяв би на кожному етапi  викладу апелювати до будь-якого фраґменту оглядної, оптимально доступної для  утримання в пам’ятi, науково обґрунтованої базисної теоретичної схеми. З практики  викладання вiдомо, що коли така схема спирається на низку несистематизованих  унiверсальних положень, то вiдповiдна наука може бути описана лише у виглядi ряду  нарисiв. Коли оп?ру базисної теоретичної схеми науки складає декiлька конкурентих  сукупностей унiверсалей, стає можливим створення її предметного курсу. I лише якщо  певна сфера знань спирається на єдину сукупнiсть унiверсалей, то науку можна  описати у виглядi системного курсу.

Єдина сукупнiсть унiверсалей в основi базисної теоретичної схеми означає наявнiсть у  науцi загальної теорiї,- найефективнiшої з форм, у яких може втiлюватися єдина  пiдстава певної галузi дослiдження. Вiдомо, що навiть у розвинених наукових  дисциплiнах з дуже давнiми традицiями далеко не завжди вдається згрупувати окремi  дослiдження навколо єдиного теоретичного ядра (див. 32, с. 62). Донедавна  мовознавцiв також задовольняла лише предметна єднiсть їхньої дисциплiн, механiзми  забезпечення якої лежать “не на передньому краю дослiджень, а на певнiй вiддалi вiд  нього, там, де йде робота над створенням довiдникiв, навчальних програм i посiбникiв,  хрестоматiй, порадникiв та iнших так званих вторинних наукових джерел... Така робота  над формуванням єдиного корпусу знань, зрозумiло, вiдрiзняється за своїм характером  вiд дiяльностi по створенню загальної теорiї вiдповiдної областi” (там само, с. 62). Як  сказано, єднiсть дидактичного корпусу знань, їхнiй iнтеґративний опис досягаються за  рахунок конвенцiйних поступок, логiчних розривiв та паралельного викладу  конкурентих поглядiв. Натомiсть значно складнiшим завданням є створення  iнтеґративної концепцiї знань, яка має спиратися на принципово нове їх пояснення i,  звiдси, на нову органiзацiю їх. У такiй надзвичайно складнiй формi пояснення, якою є  редукцiя теорiй, зазначає Є. П. Нiкiтiн,- як їх логiчне обґрунтування, так i пiдставу  (сукупнiсть змiстовних наукових положень) пов’язують мiж собою певними правилами  у деяку надтеорiю (див. 211, с. 28).

Пропонована в дальших роздiлах надтеорiя або метатеорiя мовознавства є наслiдком  переважно внутрiшньо-дисциплiнарного синтезу i аж нiяк не прагне пiдпорядкувати  собi сусiднi науки. У планi мiждисциплiнарного синтезу вона лише включає до свого  поля iнтеґрацiї деякi порубiжнi дiлянки сусiднiх наук, якi, за традицiєю, попри свою  безперечно мовну предметну сутнiсть, нерiдко розглядають поза лiнґвiстикою (логiка,  психолiнґвiстика, нейролiнґвiстика та iн.) (пор. 394, пересилання з роздiлу 80).  Першорядне ж завдання створюваної метатеорiї полягає в тому, “щоб встановити  справжнi функцiональнi та структурнi взаємозв’язки мiж рiзними пiдсистемами науки,  з’ясувати реальне пiзнавальне навантаження, яке припадає на кожну з них” (54, с.  123-124).

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.4. Теорiя i метатеорiя

(1) СУТНIСТЬ МЕТАТЕОРIЇ

Методологiя синтезу знань кiлькох теорiй- так можна коротко характеризувати  сутнiсть метатеорiї. Спiвiснування численних конкурентних i неосяжних мовних теорiй  робить завдання її розбудови дедалi актуальнiшим.

Вихiдною передумовою побудови метатеорiї мала б стати формально-семантична  iнвентаризацiя знань, наявних у теоретичних дослiдженнях, та подальша їх  класифiкацiя. Як вважає Є. П. Нiкiтiн, типологiя i класифiкацiя дослiджень являють  собою велику самостiйну область гносеологiї та логiки науки, причому таку, яка на  сьогоднi практично є терра iнкоґнiта, тобто велетенська бiла пляма на “гносеологiчнiй  картi” (див. 211, с. 11). До цього вихiдного об’єкта метатеорiї пiсля досягнення ним  певної кiлькiсної межi цiлком застосовна процедура редукцiї звичайних наукових  об’єктiв, у складi якої Г. Р. Iваницький розрiзняє логiко-iнтуїтивний аналiз матерiалу  для видiлення iстотних змiнних i їх наступної iнтеґрацiї та формально-логiчний синтез  теоретичної моделi з одночасним усуненням неiстотного (див. 114, с. 76).

Роль метатеорiї у синтезi знань можна порiвняти ще з роллю допомiжних побудов у  геометричному доведеннi. Розрiзняючи доказ iстинностi речi й доказ iстинностi  розв’язку, Ґ. В. Лейбнiц писав про це так: “Геометри у своїх доведеннях спочатку  формулюють те, що дано. (...) Пiсля цього вони переходять до пiдготовки i проводять  новi лiнiї, яких потребують для своїх мiркувань, i часто найбiльше мистецтво- знайти  цю пiдготовку” (165, с. 490).

(2) НАУКОВЕ ЗНАННЯ ЯК ОБ’ЄКТ ДОСЛIДЖЕННЯ

Що ж являє собою предмет метатеорiї, наукове знання? З фiлософського погляду,  “знання- необхiдний елемент i передумова практичної дiяльностi людини. Праця  людини передбачає наявнiсть знання” (147, с. 193). “Знання акумулює в собi вiдомостi  про засвоюваний предмет i дозволяє досягти його адекватного розумiння” (117, с. 14).  Визнається, що знання не є дзеркальним вiдображенням речi в собi, її механiчною  копiєю. Водночас знання- це суб’єктивна дiяльнiсть, завдяки якiй створюється предмет  або образ, схема речi. Хоча свiт знань, безперечно, вiдрiзняється вiд свiту речей, знання  оволодiває об’єктивною реальнiстю, має її своїм змiстом, тобто вiдображає властивостi  й закономiрностi явищ, процесiв, що iснували поза самим знанням (див. 147, с. 197,  195). Пiдсумком цих мiркувань П. В. Копнiна може служити така його дефiнiцiя:  “Знання- це сукупнiсть iдей людини, в яких виражене теоретичне оволодiння нею  предметом” (там само, с. 194).

Вихiдна система знань вiдiграє роль своєрiдного акумулятора iнформацiї.  “Перетворення в нiй вiдбуваються у такий спосiб, що вони раз у раз iнтеґрують рiзнорiднi знання в єдине цiле, мiсткiше за змiстом, анiж сума вихiдних вiдомостей.  Знання узагальнюється так, що може бути екстрапольоване на ширше коло явищ, нiж тi,  вiдомостi про якi були акумульованi в цiй системi” (117, с. 17).

П. В. Копнiн прийшов до однозначного висновку про те, що мова є формою iснування  знання у виглядi системи знакiв. “Звiдси й сам? знання завжди виступає у виглядi  якоїсь мови. (...) Якби знання не було мовою, ним не можна було б оперувати в  суспiльствi. (...) Оскiльки знання є мовною системою, воно утворює власний  своєрiдний свiт з певною структурою... Ця система має свої закони побудови й  функцiонування, вона невпинно збагачується новими елементами, змiнює свою  структуру тощо” (147, с. 192).

(3) ТЕОРIЯ- ОСНОВНА ОДИНИЦЯ НАУКОВИХ ЗНАНЬ

Основною структурною одиницею наукового знання звичайно вважають теорiю. Її  розглядають як зрiлу синтетичну форму знання, яка дає цiлiсне вiдображення предмета  в системi всiх його взаємозв’язкiв. Важлива вiдмiннiсть теорiї вiд iнших форм  рацiонального пiзнання полягає в тому, що вона є вiдносно завершеною ланкою циклу  наукового пiзнання, певним його результатом (див. 60, с. 68, 92,79). “У процесi  розгортання теорiї, поряд з дедуктивно-аксiоматичними прийомами мiркування, велику  роль вiдiграє генетично-конструктивний метод побудови знань...” (296, с. 164). Вiн  “робить очевидним факт iснування теоретичних схем” (креслень з поясненнями або  систем висловлень про прийоми конструювання абстрактних об’єктiв),- такi  теоретичнi схеми i складають реальну основу, що забезпечує розгортання теоретичних  знань (див. там само).

(4) КУМУЛЯЦIЯ ЗНАНЬ

“Формалiзацiя наукової теорiї веде до вичленування i уточнення логiчної структури  теорiї, дозволяє простежити вiдношення логiчної залежностi мiж рiзними  положеннями теорiї, видiлити ту мiнiмальну кiлькiсть засновкiв, з якої може бути  розгорнута наукова теорiя, вiднайти й зафiксувати рiзнi типи i класи наукових теорiй,  згрупувавши теорiї за якимись властивостями їхньої логiчної структури” (161, с. 93). За  спостереженням Г. Сельє, об’єднавча теорiя вибирає однотипнi елементи з  випадкового розподiлу розрiзнених фактiв i об’єднує їх “в один зручний пакунок”, аби  краще їх використовувати, передавати в процесi навчання чи зберiгати в пам’ятi.  Доброю теорiєю вчений вважає ту, яка об’єднує найбiльшу кiлькiсть фактiв у  найпростiший з можливих спосiб: “Першорядна мета науки- упорядкування i  спрощення” (див. 272, с. 276, 275, 284). А. Айнштайн також вважав, що головна мета  всякої теорiї- це зробити “основнi моменти максимально простими й нечисленними,  не проминувши при цьому адекватного викладу будь-чого з дослiдiв” (386, с. 63).

(5) ЗАГАЛЬНОНАУКОВI КАТЕГОРIЇ В МОВОЗНАВСТВI

Дослiдженням шляхiв i закономiрностей розвитку лiнґвiстичного знання, способiв його  побудови та переосмислення займається методологiя мовознавства, у якiй, за О. С.  Мельничуком, iснує три рiвнi: загальнофiлософський, загальнонауковий та  конкретно-науковий. “Як аспект лiнґвiстичної теорiї методологiя мовознавства  розвивається i в рамках науки про мову. При цьому в методологiчних цiлях  використовуються результати теоретичного опрацювання самого мовознавства” (167, с.  299).

Як зазначає О. Ф. Лосєв, “у кожнiй науцi вже давно прийшли до висновку про  необхiднiсть опрацювання таких загальних категорiй, якi допомагали б освоювати всi  безмежно рiзноманiтнi, випадковi й часто суперечливi один щодо iншого факти та  створити з них єдину i цiльну систему” (171, с. 5). Висловивши далi цiлу низку  мiркувань щодо використання загальнонаукових категорiй у мовознавствi, О. Ф. Лосєв  робить висновок, що саме тепер надiйшла пора скласти їх бiльш-менш повний список i  не використовувати їх випадково, а вивчити у системi. “Яким би не був остаточний  список загальнонаукових понять, вони, безперечно, мають знайти своє мiсце також i в  мовознавствi, якщо воно хоче бути справжньою наукою в сучасному сенсi слова” (там  само, с. 8; також с. 10-14).

Навiвши факти для побудови такого списку загальних понять науки про мову, вчений  зауважує, що “цiлком стихiйно i навiть у великих масштабах теорiю загальнонаукових  понять уже давно застосовують у мовознавствi, так що є навiть i достатньою мiрою  детальнi опрацювання цiєї проблематики”- i далi перелiчує загальнi працi, присвяченi  категорiям системи, структури, елементiв, моделей, полiв, валентностi, сполучуваностi,  знака (див. там само, с. 7-9). “Весь цей наведений нами список сучасних праць з  загальнонаукових понять у мовi,- резюмує О. Ф. Лосєв,- ... доводить одну iстину:  загальнонауковi поняття в науцi про мову- це давня, досить велика i в даний час  чергова й невiдкладна область. Чимало тут уже близького до розв’язання. Чимало тут  досить суперечливого. Чимало чого тут тiльки ще починається. Це- чергова i?вельми  гостра проблематика” (там само, с. 10).

Проте виявляється, що запропонований О. Ф. Лосєвим склад загальнонаукових понять  має альтернативи. Зокрема, iнший список узагальнених понять методологiї науки,  запропонований В. П. Ворожцовим, О. Т. Москаленком i М. П. Шубiною роком пiзнiше,  включає цiлком вiдмiннi категорiї, а саме:

- “структурнi одиницi наукового пiзнання”- закони науки, класифiкацiї, типологiї,  первиннi пояснювальнi схеми;

- “основнi елементи системи наукового знання”- проблеми, питання, iдеї, принципи,  закони, теорiї, гiпотези, моделi;

- “структурнi елементи наукової теорiї”- гiпотези, закони, поняття, методи, причини,  закономiрностi розвитку, а також абстрактнi об’єкти, аксiоми, наслiдки (див. 60, с. 68,  82-87, 193).

Крiм того, деякi зарубiжнi дослiдники (Поппер, Кун, Лакатос та iн.) вважають  загальнонауковими поняттями також i проблему, популяцiю понять i пояснювальних  процедур, парадигму, тему, наукову область i дослiдницьку програму (див. там само, с.  68).

Вже перше ознайомлення з обома списками виявляє їхню докорiнну вiдмiннiсть,  унаочнену нами в табл. 1.4. Уважнiший аналiз дозволяє припустити, що в першому  списку йдеться про загальнi поняття наукової теорiї, тодi як у другому- про загальнi  поняття метатеорiї. При всiй важливостi понять першого ряду, вживаних у наукових  теорiях, слiд визнати, що в досвiдi метатеоретичних зiставлень i узагальнень самих цих  теорiй доводиться спиратися саме на другий, “наукознавчий” ряд категорiй. Тож не  дивно, що з останнiм списком значною мiрою збiгається i запропонований далi ряд  загальнонаукових iнтеґрантiв метатеорiї мовознавства.

Детальнiй арґументацiї вiдбору загальних понять метатеорiї присвячено роздiл 2  роботи, а тим часом слiд розглянути ще деякi аспекти спiввiдношення теорiї та  метатеорiї.

За слушним спостереженням Г. Сельє, в науцi “для видiлення важливих моментiв з  загальної картини потрiбна перспектива” (272, с. 121). “Вузький фахiвець втрачає  загальну перспективу... Мусить залишатися хтось, хто буде навчати людей  вдосконалювати засоби для оглядання обрiю, а не для ще пильнiшого вдивляння в  безмежно мале” (там само, с. 13). До аналогiчних висновкiв прийшов i Б. Ф. Поршнєв:  “Повнота знань досягається безмежним скороченням поля. Можна все життя плiдно  працювати над деталлю. Але дiє i зворотний закон: потрiбний загальний проект,  загальне креслення, нехай згодом у детальному опрацюваннi все тою чи iншою мiрою  змiниться. (...) Хтось мусить, усвiдомлюючи всю вiдповiдальнiсть загального креслення  нової конструкцiї, все ж його пропонувати. Iнакше окремi дисциплiни при вiдставаннi  загальної схеми стають схожими на колiщатка механiзму, що розбiгаються за iнерцiєю  на всi боки” (244, с. 18).

Новi факти й докази закономiрно ведуть до “переоцiнки всього того, що обґрунтовувало  старi, неадекватнi ?брази. Переглядаються при цьому також i всi висновки, засновками  для яких служили старi знання. Таким чином, розвиток пiзнання передбачає перiодичну  переоцiнку нагромаджених вiдомостей про свiт” (117, с. 19-20).

(6) МОДЕЛЮВАННЯ

Дослiджуючи значнi масиви наукових знань, метатеорiя впорядковує їх за допомогою  моделей. “Моделлю є та частина теорiї,- пише К. Б. Батороєв,- яка утворює її  емпiричний початок; в гносеологiчному планi- це експлiкацiя образу тiєї реальностi,  яку описує i пояснює теорiя, в логiчному- це структура теорiї” (22, с. 156). “Модель- це  створена або обрана суб’єктом система, яка вiдтворює iстотнi для даної мети пiзнання  сторони (елементи, властивостi, вiдношення, параметри) досліджуваного об’єкта i  завдяки цьому перебуває з ним у такому вiдношеннi замiщення й подiбностi (зокрема,  iзоморфiзму), що дослiдження її служить опосередкованим способом одержання знань  про цей об’єкт... Модель служить засобом упорядкування та ущiльнення iнформацiї”  (там само, с. 28, 136). Для того, щоб модель, узята за основу теоретичних знань, постала  як обґрунтований змiст теорiї, потрiбно кожний її абстрактний об’єкт вибудувати в  думках “з опорою на той експериментальний матерiал, асимiляцiя якого передбачена в  рамках створюваної системи знання” (див. 296, с. 184-185). Розглядаючи причини  застосування методу моделей, К. Б. Батороєв цiлком слушно зазначає, що дослiдник  звертається до нього, “коли виявляється, що об’єкт неможливо практично охопити  безпосереднiм дослiдженням, або предмет настiльки складний, що пряме  експериментування невигiдне, або коли зручнiше працювати з моделлю, анiж  оперувати тiльки поняттями” (22, с. 29). Для нас важливо, що поряд з можливiстю  зупинитися на якомусь предметi-заступниковi явища або побудувати технiчний аґреґат  дослiдник може обрати для моделi форму “особливої, вiдмiнної вiд теорiї абстрактної  поняттєво-знакової системи”, що має вiдносно закiнчений та незалежний характер i на  вiдмiну вiд окремо взятих наукових понять вiдтворює предмет-ориґiнал цiлiсно (див.  там само).

(7) СПЕЦИФIЧНIСТЬ СИСТЕМИ ПОЗНАЧЕНЬ

Зрозумiло, що при побудовi такої поняттєво-знакової системи необхiдно опрацювати й  вiдповiднi засоби фiксацiї всiх її компонентiв. “Системи позначення обираються. В  цьому їхня докорiнна вiдмiннiсть вiд фактiв i законiв. Але система позначень не є  довiльною. В науцi утримуються лише тi засоби вираження, якi так чи iнакше  виявляються “спiвзвучними” фактам i законам. Промiжне положення посiдає  категорiальний склад науки... У вираженнi цих понять буває важко вiддiлити обране  (система позначень) вiд онтологiчного (об’єктивно наявного)” (369, с. 141).

(8) ПОТУЖНIСТЬ I ПРОСТОТА МЕТАТЕОРIЇ

Вважають, що метатеорiя може повнiстю, у вичерпний спосiб представити пояснення  даних досвiду у виразах формальної дедуктивної системи,- що неможливо для теорiї  (див. 22, с. 156). Зрозумiло, що для цього її виражальнi можливостi мають бути  семантично багатшими, нiж засоби розглянутої об’єктної системи (див. 161, с. 122).  Водночас це зовсiм не означає, що метатеорiя мусить бути обов’язково складнiша вiд  своїх предметних теорiй: “Метатеорiю будують зовсiм iнакше, нiж формальнi системи,-  пише В. I. Кураєв,- у нiй використовують звичайнi змiстовно-iнтуїтивнi мiркування, її  висновки мають бути iнтуїтивно ясними. Метатеоретичнi мiркування виражають  звичайною мовою” (там само, с. 91-92). Вказанi методичнi настанови поширенi нами i  на метатеорiю мовознавства.

(9) ЕВОЛЮЦIЯ IНТЕҐРОВАНИХ ТЕОРIЙ

Залишається простежити долю iнтеґрованих теорiй всерединi метатеорiї. “Зрозумiло,  що всяке глибоке перетворення знань, пов’язане з їхньою новою iнтеґрацiєю, може  iстотно змiнити вiдбiр визначальних характеристик i для впiзнавання, i для виявляння”,  пишуть В. Г. Iванов i М. Л. Лезґiна. Проте “знання, що базується на вiдомостях про  феноменальне, у згорнутому виглядi присутнє (i) в науковому звiтi, де систематично  викладено вiдомостi про сутнiсний рiвень тих самих процесiв. Що унiверсальнiшим є  одержане в актi iнтеґрацiї нове знання, то бiльше послiдовних ”сходинок“ таких знань  воно передбачає” (117, с. 30-31). При цьому всяка iнтеґрацiя, викликаючи перегляд  “спискiв” визначальних подiбностей i вiдмiнностей, переоцiнку способу iнтеґрацiї та  старого уявлення про рiвень граничної загальностi знань, “не зачiпає порядку  ”сходинок“ у сходженнi знань вiд явища до сутностi” (там само). Iнтеґрацiя змiнює лад,  а iнодi й мову досить значних шарiв старого знання. Проте “жодний акт iнтеґрацiї,  яким би iстотним вiн не був..., нiколи не стає настiльки унiверсальним, аби змiнити  всю систему наявних знань” (там само).

Важливим критерiєм придатностi метатеорiї для систематизацiї та впорядкування  знань завжди залишається її бiльша або менша iнтеґративна потужнiсть порiвняно з  конкурентними метатеорiями. Ця потужнiсть може бути вимiряна за комплексом  об’єктивних ознак- таких, як повнота метатеорiї, її простота, послiдовнiсть,  однорiднiсть, формалiзованiсть, вiдкритiсть i, нарештi, термiнологiчна та структурна  досконалiсть.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.5. Системно-операцiйний пiдхiд

(1) СКЛАДНИКИ СИСТЕМНОГО ПIДХОДУ

Приступаючи до конкретного етапу опрацювання оптимальної метатеорiї  мовознавства, ми маємо на метi звести за її допомогою до єдиної системи суттєвих  вiдношень досi рiзносистемнi масиви теоретичних знань про мову. Актуальнiсть цього  завдання випливає з сучасних потреб синтезу наукових знань i є альтернативою до  емпiричних тенденцiй у мовознавствi. Вiдомо, що iнтеґрацiї знань про мову iстотно  сприяє системний пiдхiд. Вiн вимагає розглядати в комплексi всi тi характеристики  об’єктiв, якi, звичайно, до цього вже вивченi нарiзно, а саме- їхнi елементи, структуру,  функцiї, рiзноманiтнi зовнiшнi зв’язки (iнтеґранти), сутнiсть та iсторiю (див. 14, с.  29-30). Запропонована далi дослiдницька програма включає такi три теорiї:

1. Теорiю системно-операцiйного методичного пiдходу (§ 1.5-1.10).

2. Теорiю суб’єктних (загальнонаукових) iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань (§ 2.0-2.4).

3. Теорiю об’єктних (конкретно-наукових) iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань (§ 2.5-2.10).

(2) IЗОМОРФIЗМ ОКРЕМИХ БЛОКІВ ЛIНҐВIСТИЧНИХ ЗНАНЬ

У процесi послiдовного застосування системного пiдходу до мовних знань стає  помiтною аналогiчнiсть будови окремих блоків цих знань. Особливо наочна вона в  найзагальнiших рядах теоретичних категорiй. Так, наприклад, з праць О. Ф. Лосєва i Г.  А. Климова випливає, що вiдомi типи логiк людського мислення вiдповiдають  контенсивним типам етномов, у яких мислення здiйснюється. Зокрема, цi дослiдники  показали, що мови доморфологiчної будови забезпечують функцiонування найдавнiшої  логiки абсурду (“все в усьому”- формула О. Ф. Лосєва), мови класно-особової  будови- логiки мiфу (“сутнiсть є окрема iстота”), мови органiчно-активної  будови- логiки спонтанної дiї (“демонiчна безпринципнiсть”), мови ергативної  будови- логiки епосу або фатальної дiї (“приреченiсть на свободу”), мови номiнативної  будови- найпоширенiшої та iсторично найпiзнiшої суб’єкт-об’єктної логiки  (“взаємодiя є кiнцевою причиною речей”) (див. 172, с. 246-407; 132-136). Знаменно, що,  розглядаючи з вiдмiнних, внутрiшньо-логiчних позицiй еволюцiю логiки людського  мислення, А. В. Ґулиґа намiчає так само п’ять “сходинок думки”: мiф, художнiй образ,  розсудковi форми, розум, вища форма думки (див. 84, с. 276).

Iншим прикладом аналогiй, дозрiлих для переосмислення, є вiдповiднiсть якiсних  етапiв становлення рiдної мови дитини та пiзнiшого освоєння нерiдної, зокрема,  iноземної мови. Так, з одного боку, згiдно з концепцiєю Ж. Пiаже є пiдстави розрiзняти  такi стадiї формування мови у дитини: до двох рокiв життя- сенсомоторну, до  чотирьох- дооперацiйну, до семи- iнтуїтивну (пов’язану з освоєнням понять  оберненостi та збережуваностi), до одинадцяти- системно-операцiйну i, нарештi, вiд  одинадцяти-чотирнадцяти рокiв- формально-логiчну (див. 479, с. 1414).

З iншого боку, Л. Сухожевський видiляє такi iстотнi стадiї вивчення iноземної мови:  фiксацiя мовних елементiв, їх iмiтацiя, комбiнування, систематизацiя та спонтанне  вживання набутих навичок (див. 489, с. 92-137). Як бачимо, за зовнi нетотожними  термiнологiчними рядами видно дуже близькi або паралельнi поняттєвi ряди (див. 316).  Подальшi кроки полягали в послiдовнiй координацiї помiченої гiпотетичної аналогiї з  вiдповiдно перегрупованим нами рядом жанрiв мислення, дослiджених Е. де Боно  (404): критичним, позитивним, емотивним, системним, проспективним. Для пояснення  причин можливої iзоморфностi всiх рядiв ми звернулися до вiдомого бiогенетичного  закону Мюлера- Гекеля, згiдно з яким онтогенез являє собою рекапiтуляцiю (скорочене  повторення) фiлогенезу.

(3) СКЛАДНИКИ ОПЕРАЦIЙНОГО ПIДХОДУ

Справдi, всi п’ять наведених категорiальних рядiв виявляють подiбнiсть будови, яку  можна пояснити на пiдставi метапоняття операцiйностi- гранично узагальненого  вiдображення послiдовних генетичних ступенiв зменшення залежностi людини (дiяча)  вiд середовища. Пiдсумком сказаного може бути такий розподiл ознак цих ступенiв:

(1) ступiнь заперечення- сенсомоторний, знаковий (дипластiйний), “дологiчний”  (абсурдний), доморфологiчний;

(2) ступiнь фiксацiї- дооперацiйно-позитивний, iмiтативний,  анiмiстично-мiфологiчний, класно-особовий;

(З) ступiнь суб’єктивiзацiї- егоцентричний, iмпульсивний, спонтанний, iнтуїтивний,  комбiнаторний, органiчно-активний;

(4) ступiнь систематизацiї- ергативний, бiактивний, фатально-операцiйний,  субсистемно-операцiйний;

(5) ступiнь усвiдомлення- номiнативний, суб’єкт-об’єктний, зумовлено-операцiйний,  евристично вiдкритий, самореґульований (див. 316, с. 6).

До сказаного варто додати, що на основi циклiчно-iсторичної концепцiї О. Шпенґлера  (пор. його книгу “Занепад Заходу” (1916-1920): див. 479, с. 1697) його послiдовник Л.  М. Ґумiльов продемонстрував аналогiчне членування також i в етногенезi, показавши,  зокрема, “необхiдний i достатнiй подiл етногенезiв на п’ять фаз: пiднесення, перегрiв,  надлам, iнерцiю та обскурацiю” (86, с. 759).

(4) СИСТЕМНО-ОПЕРАЦIЙНИЙ ПIДХIД ДО ОПРАЦЮВАННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНОЇ СХЕМИ  МЕТАТЕОРIЇ ЛIНҐВIСТИКИ

Показана вище iнварiантнiсть рядiв п’ятиступеневих вiдношень уже на стадiї гiпотези  стає корисною теоретичною опорою у практицi навчання мов (див. 252, 326, с.  109-114). Однак іще результативнiшим виявляється застосування її для побудови  загальної лiнґвiстичної метатеорiї. Шлях до здiйснення такого задуму було знайдено  завдяки перетину названих у § 1.5.1 складникiв системного пiдходу зi щойно описаною  послiдовнiстю операцiйних ступенiв (нижче посилання на них даються світлими  цифрами в дужках). Внаслiдок цього системно-операцiйного пiдходу вдалося iстотно  конкретизувати i впорядкувати уявлення про змiст та складовi частини метатеорiї  мовознавства. У практичному планi одержана схема довела свою ефективнiсть як  дiйова основа дедуктивного курсу мовознавства, який автор удосконалює багато рокiв.

Як вiдомо, спосiб розкриття сутностi наукових знань змiнюється в часi, його  визначають основнi типи законiв, властивих для певної iсторичної доби.  “Формулювання цих законiв i складає ґенеральну мету пiзнання на даному етапi  розвитку науки. Кожний зi способiв пояснення спирається на певний пiдхiд, даючи  теоретичне зображення досліджуваного об’єкта пiд певним кутом зору згiдно з  усталеною системою настанов i цiнностей” (60, с. 71). До визначення масиву настанов  системно-операцiйного пiдходу ми тепер i переходимо.

I. На рiвнi елементарного ознайомлення з лiнґвiстичними знаннями першим кроком є  (1) критичний огляд наявних вiдомостей про мову, що уможливлює логiчний перехiд до  (2) називання, позначання i визначення реальних мовних об’єктiв. Нагромадивши певну  кiлькiсть лiнґвiстичних понять i термiнiв, кожний фахiвець з мовознавства так чи  iнакше звертається до своїх (3) iнтуїтивних уявлень про ступiнь гармонiйностi зiбраних  знань та (4) синтезує їх у свою систему, яка включає окремi мовнi факти, науковi теорiї  та загальну наукову картину мови у свiтi. Цей перший синтез дає змогу вiдчути (5)  перебiг процесу розвитку лiнґвiстичних знань та усвiдомити його дiалектичний  характер.

II. Попереднє елементарне ознайомлення з лiнґвiстичними знаннями вiдкриває шлях до  глибшого аналiтичного проникнення в них через розгляд, зокрема, такого різновиду  їхніх?iнтеґрантiв,?як змінна теоретична позиція дослідника. Першою виявляється його  (1) неґативна, критична позицiя щодо свого об’єкта (конструктивна критика), яка  закономірно передбачає подальшу (2) позитивну, описову позицiю, зумовлену  потребою адекватної фiксацiї властивостей мовного об’єкта. Особистий внесок  дослідника найпомітніший у його (3) iнтерпретативній позиції, нацiленій на  гармонiзацiю нагромаджених знань, а далі - в (4) експлiкативній, пояснювальній, що  передбачає опрацювання засобiв систематизацiї матерiалу. Новий вимiр  дослiджуваного масиву знань розкривається завдяки (5) обґрунтувальнiй позицiї, яка  дозволяє, врахувавши причинно-наслiдковi зв’язки мовних явищ та їхню дiалектичнiсть,  переосмислити нагромадженi досi лiнґвiстичнi знання, досягти якiсно нового рiвня їх  розумiння.

III. Наступний цикл аналiзу- дослiдження функцiй окремих наукових теорiй (щодо  сукупності останніх ці функції відіграю ?ть роль структури). Проводячи аналогiю з  вивченими Е. де Боно жанрами мислення або типами мисленнєвих стратегiй, можна  показати, що вихiдною є, знову ж таки, (1) критична функцiя теорiй, яка полягає у  запереченнi, спростуваннi, скасуваннi певних положень попередникiв, що й  виправдовує другу, (2) функцiю фiксацiї теорiї- ствердження досконалiших положень.  Далi стає помiтною (3) естетична функцiя теорiї (пор. думку Пуанкаре про те, що  змiстовно багатi теорiї мають бути досконалiшими також i за формою- навiть  вишуканими). Щодо (4) системної функцiї теорiї, пов’язаної з структуралiзацiєю знань,  то тут можна видiлити два аспекти- координативний (з “горизонтальним”  упорядкуванням знань) та субординативний (пояснення фактiв через їх “вертикальну”  прив’язку до понять). Названi функцiї становлять основу для (5) гностичної функцiї  теорiї, яка знаменує досягнення такого рiвня теоретичного осмислення дiйсностi, коли  починають справджуватися теоретичнi передбачення та прогнозування.

IV. Останнiй цикл власне аналiзу полягає у виявленнi метапонять (придатних для  подальшої побудови метатеорiї), що тiльки й дозволяє розкрити сутнiсть  нагромаджених наукових теорiй. Виходячи з того, що (1) окремi теорiї заперечують  одна одну (iнакше вони не були б рiзними теорiями), метатеорiя прокладає собi шлях  завдяки потребам дидактики. Справдi, саме у процесi навчання вперше виникає  необхiднiсть (2) фiксацiї та спочатку механiчного супокладання окремих теорiй у  кожному теоретичному курсi науки. Такий виклад зiбраних до єдиного курсу теорiй  веде до (3) їх суб’єктивної оцiнки та до усвiдомлення iзоморфiзму окремих теоретичних  концепцiй (пор. 480). У мiру переходу вiд нарисних курсiв певної дисциплiни до  предметних- i далi до системних вiдбувається (4) iнтеґрацiя теоретичних знань. Саме  на цьому етапi стає помiтною доповнювальнiсть окремих теорiй, а звiдси виникає  низка дидактично орiєнтованих потреб: узагальнити метатеорiю, доопрацювати  метапоняття, сформулювати метатеоретичнi принципи, дати обґрунтування як  метатеоретичному пiдходу в цiлому, так i його об’єктам- окремим лiнґвiстичним  теорiям (але ще не конкретним знанням про мову). Нарештi, аналiз закономiрностей  розвитку iнтеґрованих теорiй веде до (5) переформулювання постулатiв науки та  розкриття евристичної ролi гомологiчних або iзоморфних рядiв метатеоретичних  категорiй.

При незначних розбiжностях у деталях усi чотири розглянутi аналiтичнi цикли  системно-операцiйного дослiдження справдi виявляють в цiлому iнварiантнiсть будови,  що й покликано вiдiграти в подальшому викладi вирiшальну роль. Конструктивна  спрямованiсть роздiлу зумовлює групування подальшого опису вiдповiдних  iнварiантних проявiв об’єктiв iнтеґрацiї навколо визначальних характеристик  метатеоретичних настанов системно-операцiйного пiдходу: критичної (§ 1.6), описової  (§ 1.7), iнтерпретативної (§ 1.8), експлiкативної (§ 1.9) та обґрунтувальної (§ 1.10).

(5) МЕТАТЕОРЕТИЧНА ГАЛУЗЬ ТА МЕТОДОЛОГIЯ МОВОЗНАВСТВА

Перш нiж перейти до розгляду вказаних настанов, повернiмося ще раз до iдеї О. С.  Мельничука про три рiвнi методологiї в мовознавствi та до метафори В. Г. Iванова i М.  Л. Лезґiної про “сходинки” теоретичного освоєння дiйсностi. В ряду цих “сходинок”  знання об’єктивно послiдовне, i “ця вихiдна iсторична послiдовнiсть узагальнень та  iнтеґрацiй у процесi... замiни одних теоретичних схем iншими переходить у логiчну  послiдовнiсть рiвнiв знання, кожний з яких узагальнює наступний i водночас  тлумачиться в його термiнах” (117, с. 31). У запропонованiй далi концептуальнiй схемi  метатеорiї лiнґвiстики (табл. 1.5) найвищу, п’яту “сходинку” становить  загальнофiлософський рiвень методологiї (за О. С. Мельничуком), що лежить за  межами фiлологiчних дослiджень. Далi йде “сходинка” системно-операцiйного пiдходу  (§ 1.6-1.10), потiм- ряд загально- та конкретно-наукових iнтеґрантiв (§ 2.0-2.10) i,  нарештi,- узагальнена матриця лiнґвiстичних знань (§ 3.00-3.100), що спирається на  iнтеґрованi знання про мову (частково представленi в § 4.00-4.100). До  загальнонаукового рiвня методологiї можна вiднести сходинку IV i частково- III i II, до  конкретно-наукового- сходинку I i частково- знову III i II. Таким чином, з  концептуальної схеми випливає, що метатеорiя мовознавства як предмет дослiдження  цiєї роботи належить до загальнонаукового та конкретно-наукового рiвнiв методологiї  мовознавства.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.6. Критична настанова

(1) ЕКЛЕКТИКА I ЕКЛЕКТИЗМ

За оцiнкою О. Ф. Лосєва, “сучасна лiнґвiстика вiдрiзняється як своїми величезними  досягненнями, так i своїми вельми численними недолiками” (172, с. 145). На вiдсiв  недолiкiв лiнґвiстичних праць i спрямований перший крок теоретизацiї- критична  настанова. Лише у пiдручнику все має бути розкладеним по полицях i предмет науки  має набути довершеного вигляду. “У реальному дослiдженнi ситуацiя iнша. Численнi  неопрацьованi або... напiвопрацьованi емпiричнi данi постають перед очима  дослiдника. Якi пункти варто розглядати як вузловi, аби вiдкрився внутрiшнiй зв’язок  явищ- ось завдання, яке стоїть перед науковцем” (113, с. 26). До браку єдностi в  теоретичнiй основi мовознавства дослiдники звикли. Як зазначає О. Ф. Зотов, i в iнших  наукових дисциплiнах також нерiдко доводиться замiсть строгої теоретичної бази  вдовольнятися конґломератом евристичних прийомiв, малопридатних для виходу за  межi вiдомого. Прагнучи якось впорядкувати емпiричний матерiал, фiлолог нерiдко  використовує одночасно фраґменти декiлькох теоретичних конструкцiй. Це й визначає  еклектичний характер одержаної наукової продукцiї. Не утруднюючи себе розкриттям  єдностi протилежностей, еклектик просто ставить протилежностi поруч, доповнює  одну iншою. Створюючи “облудну позiрнiсть врахування рiзних i суперечливих сторiн”  об’єкта, еклектика виявляється антиподом дiалектики (див. 128, с. 51, 45). На вiдмiну  вiд еклектики еклектизм розглядають як закономiрний момент у розвитку пiзнання.  Типовий для перiодiв докорiнного зламу й перебудови науки, вiн знаменує собою  початок диференцiацiї ранiше єдиної теоретичної системи або передує синтезу  рiзнорiдного пiзнавального матерiалу в єдину систему (див. 347, с. 125).

(2) ОСНОВНI ВИДИ НЕДОЛIКIВ ПУБЛIКАЦIЙ З МОВОЗНАВСТВА

Коли наявне збайдужiння до основ теорiї, зазначає В. П. Кузьмiн, то годi шукати у  висновках дослiдження те, що не було закладене на початку як обов’язковий  методологiчний параметр (160, с. 71). При iнтеґруваннi строкатого, “мозаїчного”  масиву рiзноманiтних лiнґвiстичних знань для одержання єдиної наукової картини  критична настанова дозволяє видiлити у їхньому складi такi типовi недолiки:

1) недоопрацьованiсть емпiрiї- її громiздкiсть, неосяжнiсть; надмiрна кiлькiсть праць  в активному обiгу, погана вивченiсть об’єкта; невiдповiднiсть або непродуманiсть  позначень i метамови; перевантаженiсть прикладами “для бiльшого обсягу”;

2) недостатнiсть методологiзацiї- недосконалiсть вихiдних положень (147, с. 135;- тут  i далi до кiнця параграфа в дужках вказуються не критикованi твори, а критичнi  джерела.- К. Т.); однобiчнiсть, апрiоризм, формальнi суперечностi в гiпотезах, брак  визначень вихiдних принципiв, логiчних пiдстав у методицi, неправильнiсть вибору  методу (220, с. 269-300); забуття практики; пiдмiна iсторизму еволюцiонiзмом з  синхронiєю / дiахронiєю (181, с. 36, 38);

3) неправомiрнi або хибнi узагальнення- апокрифiчнiсть заключної фрази “Курсу  загальної лiнґвiстики” Ф. де Сосюра (458, с. 476); неправильне розумiння сутi об’єкта  (244, с. 53); приписування об’єкту чужорiдних властивостей; кiбернетизацiя методiв  (220, с. 308, 297); нехтування правилом “бритви Окама” про зайвi сутностi;

4) неґативнi наслiдки спецiалiзацiї- подрiбнення творчого процесу, втрата цiлiсностi  творчих потенцiй (надмети), втрата єдностi загальнонаукової мови, зростання втрат  iнформацiї: зациклювання, паралельна проблематика (216, с. 308-309);

5) неконкретнiсть завдань - пропонування моделей, надто чутливих до помилок  вимiру; неможливiсть розв’язку через брак iнформацiї; однаковий розв’язок з рiзного  набору фраґментiв теорiї (114, с. 74); псевдопроблеми дослiдження (99; 257);

6) несумлiннiсть публiкацiй- логiчна неузгодженiсть, мовна кострубатiсть, недбалi  формулювання, брак точних формулювань, незнання вже встановлених законiв,  змiшування рiзних часових площин, свiдоме усунення “незручних” властивостей  об’єкта, недостатня компетентнiсть (220, с. 269-300); помилки в перекладi  першоджерел (166, с. 139); прогалини в мовнiй та загальнiй культурi дослiдника;  вiдверта навколонаукова халтура;

7) неврахування вiдмiнностей свiтогляду- iдеалiстичнi тези Штейнталя, визначення  речення у Буслаєва, Фортунатова, Шахматова (147, с. 230-243); нерозрiзнення  семантики, синтаксису й логiки у Пєшковського, Попова, Мєщанiнова (там само, с. 237,  246-249);

8) некритичне комбiнування фраґментiв рiзних теорiй (113, с. 92-93; 128, с. 45); брак  конструктивної критики першоджерел; рiзне розумiння термiнiв фундаментальних  понять- слово, речення, знак, значення, змiст, смисл, модель, система мають десятки i  навiть сотнi визначень (див. 172, с. 183, 476; 177, с. 30; 202, с. 9-32, 272-295); численнi  омонiмiчнi термiни (див. 15); синкретизм понять, суб’єктивна плутанина понять (177,  с. 30); логомахiї (504).

Перелiченi недолiки помiтної частини публiкацiй неминуче зменшують пiєтет читача i  беззастережну довiру до наявних в обiгу фiлологiчних праць. Вiд другосортностi в  науковiй продукцiї здатна захистити лише конструктивна критика.

(3) СПЕЦИФIКА ЛОГIК У РАМКАХ КРИТИЧНОЇ НАСТАНОВИ

Критична настанова передбачає вживання специфiчних видiв логiки: iнтероґативної  (еротетичної), еристичної (П. Лоренцен) та дiалогiчної логiки мислення (“таблицi  Бета”) (див. 27, с. 466-468). Формальним позначенням логiчного заперечення є символ  ‰.

(4) ОБМЕЖЕННЯ ПОЛЯ ДОСЛIДЖЕННЯ ТА РОЗМЕЖУВАННЯ ДИСЦИПЛIН- ПОЗИТИВНИЙ  НАСЛIДОК КРИТИЧНОЇ НАСТАНОВИ

Окрiм перелiчених аспектiв переважно на рiвнi розгляду явищ, критична настанова має  i сутнiсний аспект, пов’язаний із самим змiстом теорiй, що пiдлягають iнтеґруванню:  кожна з цих теорiй несе потенцiйний заряд критичностi проти всiх iнших,  насамперед- сусiднiх теорiй як вiдмiнних вiд неї i, отже, невiдповiдних їй. Проте в  самiй змiстовiй розбiжностi теорiй приховано i певний позитивний iмпульс. Як  зазначає Г. П. Щедровицький, при сутнiсних вiдмiнностях знань про об’єкт вже немає  сенсу питати, якому ж з наявних знань вiн вiдповiдає. “Вiн не вiдповiдає жодному з  них, вiн вiдмiнний вiд обох. Так, завдяки зiставленню двох взаємно несумiсних знань,  спiввiднесених з одним об’єктом, сам об’єкт вiдокремлюється вiд знань про нього i  протиставляється їм як дещо третє, поки що не пiзнане. За висловом Геґеля, спочатку в  поняттi ви бачили сам об’єкт, тепер поняття як форма вiдокремлюється вiд об’єкта. Це  перший i, напевно, основний крок у формуваннi теоретико-пiзнавального погляду на  свiт” (383, с. 11).

Для нас важливо, що цей перший i основний крок теоретизацiї вдається зробити  завдяки саме неґативнiй, заперечнiй, критичнiй настановi. Власне завдяки їй виникає  змога переконатися, що “об’єкт iснує незалежно вiд знання, вiн iснував i до його появи.  Предмет знання, навпаки, формується самим знанням” (там само, с. 13).

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.7. Описова настанова

(1) ПОЗИТИВНА, ФIКСАЦIЙНА СПРЯМОВАНIСТЬ ОПИСУ

Другим, позитивним кроком теоретизацiї стає науковий опис (дескрипцiя)  чуттєвих даних. Саме в такий спосiб i виникає позитивне знання про об’єкт:  “Розсудок нiчого не може споглядати, а почуття нiчого не можуть мислити. (...) Цi  двi здатностi не можуть виконувати функцiї одна одної. (...) Тiльки з їхнього  об’єднання може виникнути знання”,- писав I. Кант (123, с. 155). Такий пiдхiд до  свiдомостi як фундаментально гетерогенної, тобто з принципово рiзноякiсними  iдеальними об’єктами, на думку Є. П. Нiкiтiна, становить найбiльш важливий i цiкавий  з теоретичних пiдходiв до неї (211, с. 29).

Дослiдивши контексти вживання самого слова “опис” у наукових публiкацiях, Є. П.  Нiкiтiн вичленував такi чотири основних його значення: 1) опис як фiксацiя наслiдкiв  досвiду; 2) опис як член певної системи висловлень; 3) опис як констатацiя всякого  окремого наукового положення (у тому числi й закону); 4) опис як мовне вiдображення  будь-яких результатiв пiзнання взагалi (209 с. 109-201). З цих значень, на його думку,  лише перше вiдповiдає науковому (гносеологiчному) термiну, а iншi три- словам  повсякденної мови.

Згiдно з сучасними теоретичними уявленнями, науковим описом називається “спосiб  визначення об’єктiв пiзнання через перелiк їхнiх характерних ознак чи властивостей”,  який полягає у “фiксацiї даних експерименту чи спостереження за допомогою (знакiв  мови та.- К. Т.) певної системи позначень, прийнятих у науцi” (347, с. 361). При цьому  чуттєвi данi неминуче зазнають певного узагальнення “через те, що знаки мови можуть  бути ”приписані“ елементам чуттєвих даних не прямо, а лише завдяки попередньому  зiставленню та уподiбненню, ототожненню цих елементiв з (буденними.- К. Т.)  поняттями, тобто унiверсалями, позначеними цими знаками мови” (211, с. 101). Як  зазначав ще Геґель,- кажучи про свої спостереження, дослiдники кажуть не тiльки про  те, що бачать, вони несвiдомо перетворюють безпосередньо бачене з допомогою  поняття, яке є в словах (див. 70).

(2) ОПИС ФАКТУ ПОЛЯГАЄ У ЙОГО КОНСТРУЮВАННI

Вже на раннiх етапах розвитку “емпiричної” науки опис з необхiднiстю мiстить у собi  момент узагальнення “почасти через те, що досвiднi данi пiдводять пiд унiверсалi  буденної свiдомостi, почасти ж завдяки тому, що ”мова спостереження“... пов’язана з  ”теоретичною мовою“ i, отже, в процесi самого опису досвiд уже опосередковано  теоретизується” (211, с. 102-103). Крiм того, “у своїй реальнiй дослiдницькiй практицi  вчений уже в момент опису, тобто конструювання факту, враховує, що потiм перед ним  постане проблема його пояснення. Тому вiн, зокрема, вибирає з-промiж iснуючих мов  мову тiєї галузi знань (теорiї), якою (як вiн на цьому етапi може лише припускати) факт  може бути пояснений” (там само, с. 109).

(3) ПРИПУСТИМIСТЬ ВПОРЯДКУВАННЯ НАЗВ  ТА ЇХ ЗАМIНИ ДЛЯ ПОТРЕБ ОПИСУ

Проте функцiя опису не обмежується пiдготовкою подальших етапiв теоретичного  освоєння об’єкта. Пiзнiше цi етапи починають зворотно впливати на обрану мову  опису, сприяючи її вдосконаленню та набуттю нею нових якостей. Так, до мови опису  можуть бути згодом включенi впорядкованi термiнологiчнi ряди; замiсть стихiйно  пристосованих термiнiв починають вживати субординованi термiносистеми з вищою  пояснювальною спроможнiстю та наочнiшою проспективнiстю. Свого часу це було  показано на прикладi термiнологiї органiчної хiмiї: “...Коли ми знаходимо, що  яке-небудь тiло належить до якого-небудь подiбного ряду, то його стара назва стає  перешкодою для розумiння i повинна бути замiнена назвою, яка вказує цей ряд,  (парафiни i т. д.)” (98, с. 273). Саму можливiсть замiни назв пояснюють їхньою  вiдноснiстю: наприклад, “позитивне й неґативне... мають смисл тiльки у своєму  взаємовiдношеннi, а не кожне саме по собi” (там само, с. 192). А тому “можна  називати i навпаки... Можна обернути назву, змiнити вiдповiдно всю решту  термiнологiї, i все залишиться правильним... Бiльше того, у фiзицi ми називаємо  пiвнiчним полюсом власне пiвденний полюс магнiту- полюс, який притягується  пiвнiчним полюсом земного магнетизму,- i це нiчому не заважає” (там само, с. 195).

(4) НОМЕНКЛАТУРА I ТЕРМIНОЛОГIЯ

У своїй сукупностi назви утворюють номенклатуру даної галузi дiяльностi. Класичним  прикладом є номенклатура автомобiля iз взаємно однозначним вiдношенням деталей та  їхніх назв. Цим номенклатура докорiнно вiдрiзняється вiд термiнологiї, хоча номени як  назви спостережуваних явищ можна визначати через термiнологiчно окресленi  концепти (теоретичнi поняття) (див. 19, с. 403) i навпаки (див. 211, с. 33).

Термiни спiввiдносяться з вiдповiдними концептами через операцiю позначання,  вiдмiнну вiд називання. Пiд час позначання мовний знак не пов’язаний з дiйснiстю  однозначною вiдповiднiстю. Через свiй змiст (побутове поняття) вiн пов’язується при  позначаннi з певними групами елементiв чуттєвих даних, чому передує їх попереднє  зiставлення (пор. там само, с. 72-73). Аналiзуючи зазначену Геґелем труднiсть “з  приводу того, що ми можемо, звичайно, їсти вишнi й сливи, але не можемо їсти плоду,  бо нiхто ще не їв плоду як такого”, Ф. Енґельс приходить до висновку, що слова, якi  позначають абстрактнi поняття, “є не бiльше як скорочення, в яких ми охоплюємо,  вiдповiдно до їхнiх загальних властивостей, багато рiзних чуттєво сприйманих речей”  (98, с. 215).

(5) ЗАСОБИ ОБМЕЖЕННЯ ПОНЯТЬ

На основi позначання може здiйснюватися iндивiдуалiзацiя знака шляхом обмеження  позначеного ним поняття. Для того, щоб обмежити поняття, треба до його ознак додати  новi ознаки, властивi лише якiйсь частинi низки предметiв, вiдображених у цьому  поняттi. Обмеження поняття протилежне узагальненню: воно збагачує змiст поняття,  але водночас звужує його обсяг (див. 347, с. 356-357). До звичайних засобiв обмеження  поняття належать: дейксис (вказiвка на часо-просторовi координати об’єкта), вживання  iмен власних або означень. Застосування цих засобiв дозволяє зосередитися на  вiдповiдних поставленiй метi (тобто потрiбних дослiднику) елементах чуттєвих даних,  водночас абстрагуючись вiд решти ознак (див. 211, с. 73). Цим i забезпечують  позитивний пiзнавальний перехiд вiд площини об’єкта до площини предмета  дослiдження. У граничному випадку шляхом послiдовного мовного обмеження понять  можна прийти до унiкалiй- iдеальних образiв, якi вiдповiдають одиничним, унiкальним  зовнiшнiм об’єктам.

В тому разі, коли певнi явища не вдається далi анi систематизувати, анi пояснити, в їх  теоретичному дослiдженнi доводиться тимчасово обмежитись тiльки позитивним  описом.

Наявнiсть номенiв i термiнiв (та їхнього змiсту- уявлень i наукових понять)  уможливлює застосування в межах описової настанови системи аксiом, формальної  логiки, логiки предикатiв, логiки iстинного / хибного в мiркуваннях. Для описових  суджень властива переважна констатацiя iснування явищ (у логiчних  висловленнях- через квантор існування \), опис їхнiх властивостей (Q) та вiдношень (R)  (див. 27, с. 465-466).

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.8. Iнтерпретативна настанова

(1) СУБ’ЄКТНА ПРИРОДА IНТЕРПРЕТАЦIЇ ОПИСIВ.  СУТНОСТI ТА ЯВИЩА В МОВНОМУ ОПИСI

Третiй крок теоретизацiї полягає в суб’єктивнiй iнтерпретацiї низки описiв  чуттєвих даних та їх впорядкуваннi з метою виявити певнi внутрiшнi суттєвi  зв’язки. На цьому етапi пiзнання дослiдник не зупиняється на описах  безпосередньо даного у вiдчуттях, але намагається проникнути через них у  сутнiсть. Як вiдомо, сутнiсть прихована вiд споглядання, це внутрiшня єднiсть  явищ. Суперечливу природу об’єкта вiдтворюють в описi через пари словесно  виражених полярних понять. Саме серед них i вдається видiлити суттєвi полярнi  властивостi об’єкта (див. 347, с. 513, 393, 394). Внаслiдок того, що людськi знання  завжди мають мовну форму, вiдповiсти на питання, щ? являє собою кожна  конкретна система знань, “можна шляхом тлумачення... окремих речень та  термiнiв теорiї i всiєї мови в цiлому” (147, с. 206).

Iндивiдуально-досвiдна спрямованiсть iнтерпретативної настанови дає пiдстави  використовувати в нiй модальну логiку: оцiнкову (аксiологiчну), прескриптивну  (деонтичну), допустову (алетичну) (див 27, с. 465-466 ). Для iнтерпретацiйних суджень  звичайними є iмплiкацiї (D “якщо..., то...”), оператори деонтичностi ( “необхiдно,  щоб...”) та алетичностi (( “можливо, що...”).

В мiру нагромадження мовних описiв об’єкта вiн- у системi загальних значень слiв  мови- необхiдно одержує численнi визначення змiсту. З плином часу традицiйнi  поняття- внаслiдок щоразу нової iнтерпретацiї- стають настiльки багатозначними, що  будь-який дослiдник (коли вiн зацiкавлений, щоб його розумiли правильно) мусив би  давати своїй термiнологiї визначення, якi розкривали б авторську систему її вживання.

(2) ПОТРЕБА У ФУНДАМЕНТАЛЬНИХ IДЕЯХ (УНIВЕРСАЛЯХ) ДЛЯ ВПОРЯДКУВАННЯ  IНДИВIДУАЛЬНИХ IНТЕРПРЕТАЦIЙ

Як i в багатьох сучасних науках, у мовознавствi вiдчувається брак “не  експериментальних даних, а об’єднавчої, фундаментальної iдеї, яка дозволила б  побачити порядок у вже наявному нагромадженому матерiалi” (113, с. 93). З iсторiї  науки вiдомо, що такi об’єднавчi, унiверсальнi iдеї не зразу стають прийнятними для  багатьох людей. Натомiсть “iснують унiверсалi, прийнятнi в рамках обмежених  соцiальних груп...: вiд цiлих нацiй або навiть їх великих сукупностей до порiвняно  маленьких груп, наприклад, нових наукових товариств” (211, с. 34). Унiверсалi можна  не лише приймати в готовому виглядi: їх можуть виробляти й окремi iндивiди. Тобто  вони можуть бути не лише соцiально iнституцiалiзованими продуктами, якi  “нав’язують” iндивiду ззовнi, а й наслiдками власної творчостi iндивiда, якi вiн потiм  якоюсь мiрою теж “нав’язує” суспiльству- або залишає своїм особистим надбанням  (див. там само, с. 34-35). У мовному планi такi iндивiдуально виробленi унiверсалi  фiксуються не лише за допомогою вперше запроваджуваних термiнiв, а й шляхом надання нових визначень уже наявним термiнам. Для того, щоб таке iндивiдуальне  бачення певної теоретичної галузi здобуло визнання, у нього повиннi iснувати вагомi  практичнi й логiчнi переваги перед визнаними концепцiями.

Про те, наскiльки важко при цьому дотримуватись мiри, пише К. Пайк: “Перед  лiнґвiстом стоїть надзвичайно складне завдання... Вiн увесь час прагне вiдшукати якiсь  виправданi спрощення, шляхи для скорочення обсягу вихiдних даних, але завжди мусить  стерегтися, аби не внести довiльних спрощеннь” (цит. за 362, с. 122). Найвiдчутнiшою  потребою, яка зумовлює пошук узагальнювальної iдеї при наявностi численних i  розвинених описiв об’єкта, стає прагнення вiднайти їх компактне розмiщення. Вдалими  спробами компактизацiї описiв, наприклад, у галузi бiологiчних наук, вважається  класифiкацiя Лiнея та опрацьована на тому ж матерiалi еволюцiйна теорiя Дарвiна  (див. 202, с. 9-10). Методичною основою для створення компактної принципової схеми  певної галузi науки стають пошуки аналогiй, подiбностi в структурi описiв, які  підлягають класифікації.

(3) МЕТРИЗАЦIЯ ПРОСТОРУ ФАКТIВ. ОДИНИЦI

Уявлення про дiйснiсть, чуттєвi данi, назви фраґментiв дiйсностi- це ще не думка, не  мислення. Це- тiльки можливiсть i передумова мислення, матерiал для мiркування.  Мислити, мiркувати- це значить поєднувати, зiставляти вiдображене в?пошуках зв’язкiв  мiж явищами (див. 238, с. 123). Якi не важливi логiчнi визначення понять- дефiнiцiї,  але й вони (наприклад, у математицi) становлять лише передумову для доведень. Iншу  необхiдну передумову складає метризацiя об’єктiв, тобто застосування щодо вивченого  простору фактiв певних координат i категорiально обґрунтованої вимiрної сiтки  одиниць. Спираючись на можливостi метризацiї, дослiдник може (спочатку iнтуїтивно)  оцiнити ступiнь гармонiйностi кiнцевого масиву знань пiсля їхньої запланованої  редукцiї. Зосереджуючись на пошуках засобiв iнтеґрацiї цiлого, вiн мусить видiлити з  числа розглянутих знань вузловi, визначальнi для нового розумiння цiлого.

(4) IЗОМОРФIЗМ I МЕТОД АНАЛОГIЙ

Мiж найрiзноманiтнiшими системами рiзної природи спостерiгаються аналогiї в  структурi, тобто в характерi зв’язкiв мiж елементами. Аналогiчнi вiдношення iснують,  наприклад, мiж додатними та вiд’ємними числами, мiж географiчною картою i  точками на земнiй поверхнi (280, с. 495), мiж графiчним або фотографiчним  зображенням i дiйснiстю, мiж моделлю чи макетом i реальним об’єктом тощо. Такi  структурнi аналогiї подiляють на iзоморфнi та гомоморфнi. “Двi системи... називають  iзоморфними, якщо їх елементи попарно взаємно однозначно вiдповiдають один  одному” (299, с. 236). При гомоморфiзмi зберiгається поелементна вiдповiднiсть, але  рiзним елементам першої системи не обов’язково вiдповiдають рiзнi елементи другої.  За образним висловом А. Л. Тахтаджяна, гомоморфiзм можна порiвняти з рефератом, а  iзоморфiзм- з перекладом.

Основним логiчним механiзмом, який забезпечує пошук iзоморфних пар явищ, виступає  предикацiя. Як показав ще Геґель, завдяки предикацiї кожне речення виражає  вiдмiннiсть у тотожностi: у присудку є щось таке, що не покривається пiдметом, i  навпаки (див. 98, с. 194). З логiчного погляду предикати- це зафiксованi в словах  властивостi й вiдношення речей. Завдяки використанню комбiнаторики та “мудростi  мови”, в якiй акумульовано iсторичний досвiд вироблення понять, дослiдник має  можливiсть “примiряти” стандартний набiр властивостей, прагнучи встановити, за  якою саме ознакою два зiставленi описи iзоморфнi (пор. 280, с. 495). (Згодом ця  властивiсть мови дала пiдстави О. Ф. Лосєву назвати мову всезагальною предикацiєю).

Нарештi, метод аналогiй лежить, за В. С. Стьопiним, також в основi переносу  абстрактних об’єктiв з iнших галузей знань. Спираючись на вiдому йому картину свiту,  науковець виявляє завдяки аналогiї науковi областi з подiбними предметами  дослiдження i саме з них транслює абстрактнi теоретичнi об’єкти для своєї  концептуальної схеми (див. 296; 297).

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.9. Експлiкативна настанова

(1) ФАКТИ ТА ЇХ ПОЯСНЕННЯ

Четвертий крок теоретизацiї полягає в поясненнi фактiв. Для того, щоб вiдшукати  певну єднiсть у низцi вiдомих фактiв, їх потрiбно спочатку якось впорядкувати.  Найпростiше (наприклад, хронологiчно) органiзована фактуальна система в  мовно-логiчному вiдношеннi являє собою кон’юнкцiю фактiв i тому вважається  тiльки складним фактом (без узагальнень). Впорядкованiсть складнiших систем  фактiв (у тому числi їх класифiкацiя) виходить за межi емпiрiї, адже спирається на  данi вiдповiдної теорiї (див. 211, с. 74-75).

Визнаючи певний порядок фактiв бiльш “природним”, нiж iнший, ми тим самим  визнаємо, що “однi науковi факти глибше розкривають iстотнi характеристики буття,  нiж iншi” (113, с. 64-65), тобто цi факти виявляються придатнiшими для пояснення  сутностi буття. Це й не дивно, оскiльки “науковий факт є не що iнше, як виявленi за  допомогою теорiї та зафiксованi за допомогою експерименту (окремi, деякi, певнi.- К.  Т.) характеристики об’єктивної дiйсностi. I тому спадкоємнiсть наукових фактiв  сильнiша, нiж спадкоємнiсть теоретичних положень. Якщо останнi часом зазнають  докорiнних, буквально революцiйних змiн, то науковi факти звичайно лише  ”шикуються“ один за одним, а їхнi змiни виражаються в появi нових компонентiв у  змiстi... факту порiвняно з його iсторичним ”попередником“... тiєї ж предметної  областi” (там само, с. 75).

Вiдiбранi й навiть упорядкованi факти не є самоцiллю науки. Бiльше того, факт, узятий  iзольовано вiд теоретичних побудов, ще не вважається науковим знанням. Переконання  в тому, що факти нiбито самi по собi без вiльної теоретичної побудови можуть i  повиннi приводити до наукового пiзнання, А. Айнштайн називав передсудом. А  анґлiйський фiзик Н. Кемпбелл навiть дав своїй книзi “Фiзика. Елементи” епiграф: “Не  факти мають значення, а їх пояснення” (див. 211, с. 109).

Прийнято вважати, що “описова (феноменологiчна) теорiя абстрагується вiд розкриття  внутрiшнiх причин, внутрiшнього механiзму, внутрiшньої сутностi та обмежується  вивченням зовнiшнiх сторiн явищ, їхньої поведiнки. Пояснювальна (теорiя) якраз  робить усе те, вiд чого абстрагується феноменологiчна” (19, с. 414).

(2) ЕКСПЛАНАНДУМ I ЕКСПЛАНАНС.  ЗАКОНИ Й ЗАКОНОМIРНОСТI

“В сучаснiй науцi пояснити те чи iнше явище означає пiдвести його пiд положення  певної теоретичної системи, що має... властивостi евристичностi (iнакше  кажучи- ”реконструювати“ його засобами цiєї системи)” (113, с. 155). Пiд науковим  поясненням факту розумiють “включення пояснюваного явища (факту) до структури  теорiї, тобто... до множини висловлювань, що складають теорiю” (19, с. 409). При  цьому розрiзняють експланандум (пояснюване; входить до числа похiдних висловлень  теорiї) та експлананс (пояснювальне; первиннi висловлення теорiї або вториннi, вже  виведенi з первинних). Оскiльки всякий експлананс є фактично законом науки, то  пояснення в кiнцевому рахунку є посиланням на закон,- такий висновок робить Л. Б.  Баженов.

На вiдмiну вiд законiв мовознавства, пов’язаних з субординацiєю понять, координованi  залежностi (кореляцiї) називають закономiрностями. У мовознавствi пiд кореляцiєю  розумiють протиставленiсть або зближення одиниць мови за певними якостями.  Iстотно, що зв’язки цього типу виявляються мiж однопорядковими елементами. Так,  наприклад, в анґлiйському текстi пiсля лiтери t найiмовiрнiша лiтера h, а, скажiмо, не  n. Проте коли ми зустрiчаємо графiчну послiдовнiсть tio, то ймовiрнiсть появи далi  лiтери n стає дуже високою (див. 146, с. 267). У математичнiй статистицi кореляцiєю  називають iмовiрнiсну залежнiсть, яка не має строго функцiонального характеру.  Кореляцiйний аналiз спрямований на виявлення не однозначної функцiональної  залежностi, а залежностi рiзних змiн двох i бiльше ознак вiд змiни однiєї ознаки, що  взаємодiє з ними. При вiдсутностi кореляцiї кажуть, що її коефiцiєнт дорiвнює 0. При  коефiцiєнтi кореляцiї 0,3 ё 0,5 прийнято говорити, що зв’язок виражений помiрно, при  0,5 ё 0,7- значно, при 0,7 ё 0,9- сильно. Найвищий ступiнь кореляцiї позначається  одиницею i рiвнозначний факту встановлення функцiональної залежностi (там само).

Потреба в поясненнi постає перед дослiдником не лише при зiткненнi з фактами, але й  при наявностi унiверсальних положень, що одержали тiльки конкретизацiйне  обґрунтування (див 211, с. 109). Всупереч поширенiй думцi, пояснення унiверсального  положення складнiше, нiж пояснення факту. Його компоненти: експланандум - мовне  унiверсальне положення (закономiрне або законоподiбне) i експлананс - iншi  унiверсальнi положення, з яких принаймнi одне- вищого ранґу, а одне- того ж ранґу,  що й експланандум. Цей тип унiверсалiзацiйних обґрунтувань поширений в усiх галузях  науки (там само, с. 53).

(3) ТЕНДЕНЦIЯ ДО УСКЛАДНЕННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ СХЕМ

Як правило, iдеальний об’єкт одержує не одне пояснення, а декiлька, причому, за  спостереженням Є. П. Нiкiтiна,- цiлком сумiсних, однаково iстинних i взаємно  доповнювальних, наприклад, причинне, структурне, функцiональне та iн. (там само, с.  55). Як вiдомо з iсторiї науки, бiологи тривалий час брали за основу своїх теоретичних  побудов органiзм, звiдки походить органiзмоцентричний стиль мислення. З утворенням  популяцiйної генетики ця концепцiя була доповнена популяцiонiстським пiдходом,  згiдно з яким первинною одиницею еволюцiї є популяцiя (див. 93, с. 622-633).

Розвиток пiзнання- i на екстенсивному, i на iнтенсивному шляхах - спирається на  опрацювання дедалi бiльш узагальнених форм свого вираження (268, с. 424). Потреба в  узагальненнi знань зростає в мiру їх ускладнення. Бiльший обсяг iнформацiї  примушує ускладнюватися i теоретичнi системи (180, с. 385).

Експлiкативна настанова теоретизацiї передбачає не лише максимальне узагальнення,  але й досягнення при цьому достатньої простоти викладу. Простоти досягають шляхом  запровадження “iнварiантiв як обмежувачiв рiзноманiтностi” (там само, с. 387).  Iнварiантнi, абстрактнi форми ємнiшi за своїм змiстом, для них властиве багатство  внутрiшнiх можливостей. “На їх основi дослiджується широкий клас завдань. Процеси  узагальнення не збiднюють, а навпаки, збагачують вiдповiднi форми вираження знань...  Це пов’язано з природою загального: загальнi поняття опрацьовують не на основi  об’єднання рiзних класiв поодиноких явищ шляхом видiлення в них певної спiльної  ознаки, а головним чином на пiдставi розкриття тiєї структурної органiзацiї, через яку  кожне окреме спiввiдноситься з iншими окремими”; iнакше кажучи, “загальне не є  якимось механiчним об’єднанням поодиноких явищ. Загальнi поняття дають тi  пiдстави, якi ведуть до синтезу знань у цiлiсну систему” (див. 268, с. 426, 432).

(4) ФОРМАЛIЗАЦIЯ ЯК ЗАСIБ УЗАГАЛЬНЕННЯ

Одним iз засобiв узагальнення виступає формалiзацiя- уточнення змiсту шляхом  виявлення його форми. Як зазначає Б. Ф. Бiрюков, першим способом донаукової  фiксацiї змiсту шляхом уточнення його форми була мова, а другим- писемнiсть.  Власне наукова формалiзацiя починається з появою окремих наук i здiйснюється через  термiни з фiксованим змiстом (вiдмiнним вiд поточного), креслення, буквенi та iншi  символiчнi позначення, а на вищому ступенi- через спецiально створену формалiзовану  мову з вiдповiдною логiкою (див. 27, с. 449, 451).

У процесi формалiзацiї Б. Ф. Бiрюков розрiзняє декiлька етапiв:

1. Запис вихiдних даних певною загальнозрозумiлою мовою, у тому числi- природною.

2. Переробка вихiдного запису на основi точних правил- своєрiдний “переклад”  мовою, придатнiшою для фiксацiї саме таких даних. Тут вiдбувається i опрацювання  останнiх: математичне, статистичне, класифiкацiйне, логiчне. Дослiдник застосовує  певнi алгоритми, прийоми, оперує записами певного виду.

3. Останнiй етап- порiвняння одержаного результату з реальнiстю. Власне, це етап  визначення ефективностi формалiзацiї, оцiнок якостi її вихiдних гiпотез (див. 27, с.  451).

Формалiзацiя- це не лише науковi субмови. Це ще й коло iдей, якi дозволяють з єдиних  позицiй побачити рiзнi завдання (див. там само, с. 453) даної та сусiднiх наук. Вона  спирається на загальнонауковi поняття. Усюди, де такi загальнi поняття застосовують,  вони вносять нове, сила якого якраз i полягає у спiльностi, абстрагованостi цих  узагальнених iдей вiд фахових понять хiмiка або бiолога. Наприклад, в основу так званої  гiпотетико-дедуктивної моделi наукового пiзнання покладено сполучення iндуктивного  та дедуктивного методiв, яке придатне для застосування у будь-якiй конкретнiй науцi.  Ця модель “передбачає пов’язування фактiв шляхом внесення певної iнтеґративної iдеї”  (373, с. 208) рiзного ступеня загальностi.

(5) ПОЯСНЕННЯ ОДИНИЧНОГО, ОСОБЛИВОГО I ЗАГАЛЬНОГО

Проблеми запровадження та усунення абстракцiй вищих, нiж перший, порядкiв були  об’єктом дослiдження однойменної працi С. О. Яновської (див. 395), вони розглянутi  також Є. П. Нiкiтiним та Ю. В. Сачковим. У ходi цих дослiджень показано, що залежно  вiд рiвня кодування iнформацiї той самий об’єкт може позначатися як: (оця) антонiв-ка  D (сорт) антонiвка D яблуко D плiд D органiчне тiло D матерiальний об’єкт (пор. 268, с.  432). Цим шляхом свiдомiсть приходить до iдеальних об’єктiв такого  високоабстрактного рiвня, на якому вони вже не можуть одержати жодного  унiверсалiзаційного обґрунтування (211, с. 55).

“”По сутi ми можемо пiзнавати тiльки безконечне“. I справдi, усяке дiйсне, вичерпне  пiзнання полягає лише в тому, що ми в думках пiднiмаємо одиничне з одиничностi в  особливiсть, а з цiєї особливостi у загальнiсть; ми знаходимо i констатуємо безконечне  в конечному, вiчне в минущому... Усяке iстинне пiзнання природи є пiзнання вiчного,  безконечного, i тому воно по сутi абсолютне” (98, с. 213). На прикладi iсторичного  формування уявлень, а потiм понять про теплоту й енергiю Ф. Енґельс показує, як,  дiйшовши до свого найзагальнiшого формулювання, закон перетворення енергiї досягає  водночас i “свого останнього вираження. За допомогою нових вiдкриттiв ми можемо  дати йому новi пiдтвердження, дати йому новий, багатший змiст. Але до самого  закону... ми не можемо додати бiльше нiчого..., вiн не здатний нi до якого подальшого  розширення: вiн є абсолютний закон природи” ... “Так природознавство пiдтверджує те,  що говорить Геґель... Раз ми пiзнали форми руху матерiї..., то ми пiзнали саму матерiю,  i цим вичерпується пiзнання” (там само, с. 204, 210-211).

(6) СПIВВIДНОШЕННЯ КОДIВ РIЗНОГО СТУПЕНЯ ЗАГАЛЬНОСТI ПРИ ПОЯСНЕННI

Проблеми спiввiдношення кодiв, рiзних за здатнiстю абстрагування, та особливостi  переходу вiд нижчого коду до вищого конкретно дослiджував М. М. Амосов. Основнi  його висновки такi:

1. Вищий (загальнiший) код одержують при “iнтеґруваннi” iнформацiї, переданої  нижчим (конкретнiшим) кодом. Iншими словами, знаки вищого коду являють собою  характеристики цiлих систем, утворених знаннями нижчого коду.

2. Знаки вищого, абстрактнiшого коду мають бiльшу ємнiсть. При переходi до вищого  коду бiльшi “порцiї” iнформацiї замiнюються одним знаком вищого коду.

3. Видiлення знакiв вищого коду з “порцiї” iнформацiї, переданої нижчим кодом,  здiйснюється не жорстко детермiнованим способом.

4. Тому з одної “порцiї” iнформацiї, переданої нижчим кодом, можна вивести багато  повiдомлень вищим кодом, якщо вiдомi способи перекодування.

5. Зворотна процедура пов’язана зі значною втратою iнформацiї, тобто не є  реверсивною (слiд зауважити, що в останнiй час вдалося досягти реверсивностi в ЕОМ  при розгортаннi вiсiмкових цифрових систем у двiйковi.- К. Т.).

6. Тому повнота iнформацiї про систему досягається лише в тому разi, коли  охоплено повiдомлення мовою нижчого коду.

7. Що складнiша система, то бiльшу кiлькiсть рiвнiв i способiв кодування вона в себе  включає (див. 7).

Експлiкативна настанова i потреби переходу мiж кодами передбачають використання  логiки класiв (див. 27, с. 465). Для експлiкативних логiчних суджень властивий квантор  загальностi [ “всякий”.

За умов, коли стає дедалi важче знаходити “спiльнi знаменники” окремих (нерiдко  лише механiчно або iнтуїтивно пов’язаних) фраґментiв загальної сукупностi  унiверсалей даної науки, “використовують такий прийом аналiзу, коли замість менш  розвинених та експлiкованих фраґментів вживають, як моделі, бiльш розвинені та  експлiковані фраґменти. Такий прийом може давати добрi наслiдки, хоча вимагає  граничної уваги та обережностi, адже часом здатний приводити до невиправданої  модернiзацiї одних фраґментiв i настiльки ж невиправданої архаїзацiї iнших” (211, с.  44).

Логiка розгортання послiдовних настанов теоретизацiї веде до однозначного висновку  про потребу спецiальної експлiкацiї тiєї всезагальної концептуальної схеми, яка могла  б iнтеґрувати максимально великий масив досi нагромаджених лiнґвiстичних знань.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.10. Обґрунтувальна настанова

(1) СУТНIСТЬ ОБҐРУНТУВАННЯ

Заключний, п’ятий крок теоретизацiї полягає в обґрунтуваннi вже впорядкованої та  поясненої системи фактiв. При всiй своїй унiкальностi “кожний об’єкт зовнiшнього  свiту виступає як представник певного унiверсуму... подiбних об’єктiв. Зрозумiло, що  iдеальний об’єкт може бути надiйним засобом орiєнтацiї в зовнiшньому свiтi лише за  умови, що вiн вiдображає зовнiшнiй об’єкт i як унiкальне утворення, i як представника  унiверсуму. А цi завдання й розв’язують конкретизацiйне та унiверсалiзацiйне  обґрунтування” (211, с. 135).

Згiдно з геґелiвською дiалектичною концепцiєю обґрунтування, спочатку розум  спирається на емпiрично знайденi визначення буденної свiдомостi. Згодом, змiцнiвши  на здобутому розсудком загальному, маючи опору в мовних назвах та дiалектичнiй  логiцi, наукове пiзнання рухається далi вiд змiсту до змiсту, вiд простих абстрактних  визначеностей до чимдалi багатших i конкретнiших, де загальне становить лише основу.  Потiм, внаслiдок свого дiалектичного поступального руху, воно, за висловом Геґеля,  нiчого не залишаючи позад себе, несе з собою все набуте, i збагачується i ущiльнюється  всерединi себе. I хоча з кожним своїм кроком, з кожним дальшим визначенням  пiзнання вiддаляється вiд невизначеного начала, воно є водночас зворотним  наближенням до нього, обґрунтуванням його,- в разi коли при цьому вдається утримати  змiст засновку в його результатi (див. 70).

Для обґрунтування фактiв iстотним етапом є пiзнання їхньої причини. “Форма  причини, яка реалiзується через взаємодiю певної множини чинникiв, визначає  спрямованiсть даної взаємодiї та зберiгається в ходi її процесу у виглядi внутрiшнього  зв’язку сутностi i звичайно позначається як “пiдстава” (рос. основание, нiм. der Grund,  фр. la raison)” (177, с. 144). Теоретичне дослiдження цiєї пiдстави як внутрiшнього  зв’язку сутностi i стає об-ґрунт-уванням (нiм. die Be-gr?nd-ung, рос. об-основ-ание, фр.  l’analyse des raisons).

(2) МОЖЛИВIСТЬ РIЗНИХ ОБҐРУНТУВАНЬ ОДНОГО IДЕАЛЬНОГО ОБ’ЄКТА

До здобуткiв сучасної наукової думки належить усвiдомлення того, що “не лише у  прямому, але i в опосередкованому конкретизацiйному обґрунтуваннi кiнцевою  пiдставою, граничною iнстанцiєю виявляються унiкалi (реальнi явища.- К. Т.),- якi, до  того ж, самi не потребують такого обґрунтування”, причому “той самий iдеальний  об’єкт, як правило, може одержати не одне, а багато конкретизацiйних обґрунтувань, i  при тому не взаємно суперечливих, а цiлком сумiсних” (211, с. 87, 88). “Iснують галузi  духовної дiяльностi, якi спецiалiзуються переважно на конкретизацiйних  обґрунтуваннях (iсторiя, традицiйна географiя). В iнших наголос роблять на  унiверсалiзацiйних обґрунтуваннях (теоретичне природознавство)” (там само, с. 136).  Є. П. Нiкiтiн доводить необхiднiсть повноцiнного синтезу обох субстратних типiв  обґрунтування. Посилаючись на Канта, вiн показує, що “конкретизацiйна i  унiверсалiзацiйна пiдстави надають iдеальному об’єкту якiсно рiзних, тобто незвiдних  одна до одної i незамiнних одна одною характеристик, кожна з яких, до того ж,  необхiдна цiлому об’єктовi” (там само, с. 133-134).

(3) ГIПОТЕТИЧНI ТА IСТИННI ЗНАННЯ

Наявнiсть в iдеального об’єкта лише одного виду обґрунтування - тiльки  конкретизацiйного (емпiричного) або тiльки унiверсалiзацiйного (теоретичного)- дає  пiдстави вважати такий об’єкт гiпотетичним до завершення його обґрунтування.  Процес обґрунтування включає, зокрема, усвiдомлення “пiдстав, що зумовлюють  впевненiсть у правильностi розумiння” (87, с. 128). “Якщо в ролi пiдстав (як основи  дедуктивних передбачень.- К. Т.) виступають виключно теоретичнi положення (закони  науки), то й результат виявляється теоретичним- унiверсальним- положенням” (211, с.  110),- що в нашому випадку означало б побудову матрицi лише взаємно обумовлених  дефiнiцiй. “Якщо ж поряд з цим у пiдставах використано емпiричнi положення, факти,  то прогноз за своєю формою буде фактуальним положенням...”, яке ще “потребує  конкретизацiйного обґрунтування- пiдтвердження. Доти ж, поки така процедура не  виконана, його вважають гiпотетичним” (там само). У дальших параграфах цей вид  обґрунтування в мiру потреби здiйснюється через остенсивнi дефiнiцiї та приклади.

Не можна заперечувати, що вже при початковому контактi з фактами вчений має серед  своїх iнструментiв дослiдження абстрактну теоретичну схему. На думку Є. П. Нiкiтiна,  “взята сама по собi, вона є ще не знанням, а системою, що ”вiльно плаває“, сiткою  вихiдних теоретичних понять (символiв), якi пов’язанi одне з одним через аксiоми та  визначають усi iншi- похiднi поняття (символи). Знанням така система стає лише в  тому разi, коли вдається її ”заякорити за твердий ґрунт спостережуваних фактiв“...  Пiсля цього необхiдно пiддати її... верифiкацiї. В разi вдалого завершення також i цiєї  операцiї система стає iстинним знанням” (там само, с. 89-90).

Спiввiдношення теоретичного та емпiричного знання в мовознавствi К. Черi iлюструє  на прикладi поняття розрiзняльних ознак. Як вiдомо, це “незалежнi (автономнi) ознаки,  вибранi для однозначного опису фонем мови” (Р. Якобсон). Значення цiєї концепцiї  полягає, на думку К. Черi, в тому, що вона, з одного боку, позбавлена емпiризму, а з  iншого- встановлює зв’язок мiж фонемою та її артикуляцiйним походженням.  Розрiзняльнi ознаки- суто теоретичне поняття мовознавства. “Воно утворене з метою  опису мови, а не висловлень якоїсь однiєї особи. Користь i цiннiсть цiєї концепцiї  залежатиме вiд вибору самих ознак i... вiд можливостей їх обґрунтування фiзичними  вимiрами” (362, с. 123, 127, 130).

(4) ОБҐРУНТУВАННЯ ЧАСТИН I ЦIЛОГО

Коли йдеться про обґрунтування цiлої теоретичної концепцiї або науки в цiлому, то  доводиться визнати, що “обґрунтувати елементи- ще не означає обґрунтувати цiле, яке  з них складається” (211, с. 137), адже спецiального обґрунтування потребують, зокрема,  структурнi зв’язки, що об’єднують цi елементи в систему.

Як показано Є. П. Нiкiтiним, потiк обґрунтування може йти в усiх напрямках- не лише  знизу вгору (абстракцiйне), але i вбiк, мiж одноранґовими унiверсалями  (координативне) i згори вниз, вiд унiверсалей вищих ранґiв до нижчих ранґiв  (конкретизацiйне). При побудовi матрицi лiнґвiстичних знань (див. нижче, роздiл 3)  вертикальнi обґрунтування включенi до самої структури матрицi, а горизонтальнi  здiйснюються у перехресних посиланнях. Всi три типи обґрунтувань попередньо були  послiдовно випробуванi нами у спецiальному дослiдженнi, присвяченому вивченню  меж можливостей систематизацiї основної термiнологiї мовознавства (див. 193). На  конкретному прикладi одиниць мовознавства у названiй роботi розкрито механiзм  обґрунтування, який забезпечує взаємне “заякорення” фраґментiв знання, його  зчеплення, стягання, взаємозв’язок, змiцнення. Так досягається поставлена мета  обґрунтування- встановити чiткi правила взаємної вiдповiдностi однорiвневих  координацiй та взаємного переходу мiж субординованими рiвнями абстрактностi.

(5) РIЗНОВИДИ ОБҐРУНТУВАННЯ

Є. П. Нiкiтiн присвятив спецiальну працю обґрунтуванню спiльностi рiзних  дослiдницьких “двокомпонентних процедур”, якi фактично є опорними судженнями не  лише науки, але й моралi та естетики. Слушно вказуючи, що при подiбностi  субстратних складникiв (суб’єкт, предикат) простi судження включають такий  структурний компонент, як предикацiю, а, наприклад, складнi умовнi  судження- iмплiкацiю, цей автор розглядає закон, визначення та iншi процедури - як  рiзновиди умовних суджень (див. 211, с. 13).

Евристично перспективним є пiдведення Є. П. Нiкiтiним пiд нове родове поняття  “двокомпонентних процедур” цiлої групи добре вiдомих з практики пiзнання, але досi  трактованих нарiзно мовно-логiчних засобiв теорiї. Подальший аналiз приводить Є. П.  Нiкiтiна до висновку, що всi цi процедури є рiзновидами обґрунтування. До них  належать: визначення (його структура- дефiнiєндум, дефiнiєнс), пояснення  (експланандум, експланат), експлiкацiя (експлiкандум, експлiкат), завбачення  (предицендум, предицент), ретробачення (ретродицендум, ретродицент), доведення  (пiдстава або засновок, висновок), оцiнка (пiдстава оцiнки, предмет оцiнки),  iнтерпретацiя (словесне значення, термiнологiчне поняття або символ),  пiдтвердження (емпiричнi данi, теоретична схема), художня iнтерпретацiя  (iнтерпретацiйнi данi- iнтерпретований твiр). Загальна формула всiх  процедур- “Обґрунтування (пiдстава- обґрунтовуване)”.

На нашу думку, цiлком особливе мiсце серед двокомпонентних процедур  свiдомостi- саме з лiнґвiстичного погляду- посiдають найменування та позначання.  Справдi, всi названi вище “двокомпонентнi” процедури фактично є  чотирикомпонентними (якщо врахувати вираження i змiст лiвого та правого  складника). Це означає, що вони аналогiчнi тетрапластiям Б. Ф. Поршнєва, тодi як  найменування i позначання являють собою всього лише дипластiї (див. 244, с. 475, 450,  470).

Визначальною для нашої теми можна вважати пiдсумкову дефiнiцiю Є. П. Нiкiтiна:  “Обґрунтування є така процедура свiдомостi, в ходi якої шляхом встановлення того чи  iншого зв’язку мiж двома iдеальними об’єктами- пiдставою та  обґрунтовуваним- надають другому певних характеристик першого” (211, с. 27).

(6) ПIЗНАВАЛЬНI НАСТАНОВИ СИСТЕМНО-ОПЕРАЦIЙНОГО ПIДХОДУ ЯК СТУПЕНI РОЗУМIННЯ

На завершення опису послiдовностi крокiв теоретизацiї окремого розгляду заслуговує  аналiз спiввiдношення описаних досi пiзнавальних настанов та розумiння. Не викликає  заперечень, що вже початковий опис явища мiстить певний рiвень його розумiння. У  процесi iнтерпретацiї фактiв та нагромадження їх пояснень розумiння цiєї групи фактiв  поглиблюється. Воно досягає нової якостi пiсля проникнення у причини явищ. Iншими  словами, розумiння являє собою процес, який має ряд ступенiв. С. С. Ґусєв i Г. Л.  Тульчинський (87, с. 127) вказують на такi його стадiї, що вiдповiдають рiвням глибини  розумiння:

1) впiзнавання- ототожнення, iдентифiкацiя сприйманого явища;

2) пояснення- ґенералiзацiя, пiдведення пiд певний рiд;

3) специфiкацiя- виявлення його специфiчних та iндивiдуальних рис;

4) (каузацiя.- К. Т.)- усвiдомлення джерел, цiлей, мотивiв та причин явища.

“Розумiння передбачає не лише виявлення змiсту пiзнаваного об’єкта, сам? це  виявлення можливе лише за умови, що суб’єкт пiзнання володiє цiлiсним баченням,  єдиною системою уявлень i понять” (там само, с.112). I навпаки, “розумiння узгоджує  нове знання, що мiститься в данiй теоретичнiй системi, з усiєю сукупнiстю вже наявних  вiдомостей” (там само, с. 108). Так розумiння певної групи фактiв виявляється одним iз  засобiв упорядкування системи знань в цiлому. Завдяки розумiнню стає можливим  виробити визначення, якi потiм використовуються на поновному витку логiчного  аналiзу об’єкта (див. там само, с. 117, 119).

Як з’ясував Геґель, в абстрактних поняттях та їх системi (данiй в iсторично  сформованiй мовi) не можна виразити розумiння того, що є, iнакше, як дiалектичним  охопленням розмаїття визначень у їх єдностi, наприклад, принцип руху- через принцип  тотожностi протилежностей. Суперечнiсть мiж явищем i сутнiстю виявляється зрештою  не суперечнiстю, а логiчною операцiєю (див. 70).

(7) ПРИЧИНИ ЯВИЩ I ВЗАЄМОДIЯ РЕЧЕЙ

Суперечливiсть вiдношень речi до iнших речей- ось основна причина того, що рiч як  конкретне явище справдi буває сама собою i потенцiйно або й водночас iншою. Через  невичерпнiсть зв’язкiв мiж речами i одвiчну незакiнченiсть досвiду одержана  аналiтичним, iндуктивним шляхом iстина завжди неповна, вона є процесом (див. 70).  “Знання не є iстинним або хибним саме по собi. Iстиннiсна оцiнка знань завжди  спiввiдноситься з проблемою, вiдповiддю на яку вони є” (87, с. 112).

Пiзнати завдяки мисленню сутнiсть явищ якраз i означає зрозумiти їх причинний  зв’язок у загальнiй взаємодiї явищ свiту: “Ми не можемо пiти далi пiзнання цiєї  взаємодiї саме тому, що позад неї нiчого бiльше пiзнавати, цим вичерпується пiзнання  ... Взаємодiя є iстинною causa finalis (кiнцевою причиною) речей” (98, с. 210-211).  “Сукупнiсть взаємно пов’язаних... каузальних рядiв складає причинну сiтку тiєї чи  iншої областi. Розгляд причинностi як моменту загального взаємозв’язку розкриває  iєрархiю причин у структурi каузальних сiток, дає ключ до розумiння їхньої рiзної ролi  в процесi розвитку. Вiн же пов’язує причинне пояснення з принципом iсторизму” (177,  с. 140).

(8) УМОВИ ПРАКТИЧНОЇ КОРИСНОСТI МЕТАТЕОРIЇ

Пiсля того, як факти описанi, впорядкованi, iнтерпретованi, поясненi та обґрунтованi,  вiдкривається можливiсть їх завбачення й передбачення. На цьому етапi теорiя стає ще i  практично корисною (див. 19, с. 416).

Нарештi, саме тут слiд зауважити, що це встановлення мiцних зв’язкiв мiж ранiше  вiдомим i досi невiдомим знанням (у завбаченнi й передбаченнi) та практична  кориснiсть теорiї характеризують таку теорiю як наукове вiдкриття (див. 272, с.  114-115, 118), визначальними ознаками якого вважають наявнi водночас:

- iстиннiсть (зокрема, вiдсутнiсть хибних iнтерпретацiй у пiдтекстi),

- несподiванiсть (невивiднiсть тривiальним формально-логiчним способом з  попереднього знання),

- узагальнення нового рiвня (у тому числi й встановлення дедалi ширших  закономiрностей- див. там само, с. 127-131).

Варто додати, що на обґрунтувальному етапi теоретизацiї до попереднiх логiчних  засобiв долучається iмовiрнiсна логiка (див. 27, с. 466) та в повнiй мiрi- логiка  дiалектична. Для обґрунтувальних суджень властива iмплiкацiя та засоби  переформулювання значення власних елементiв.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 1.11. Пiдсумки роздiлу 1

1. Вихiдною тезою роздiлу є констатацiя прирощення нових знань як закономiрного  наслiдку наукового пiзнання. Стосовно попереднього знання нове виявляє  спадкоємнiсть i водночас мiстить iндивiдуальне творче начало. Потреба систематизацiї  теоретичної надбудови старого й нового знання визначає необхiднiсть пошуку в них  iстотних зв’язкiв.

2. Цi iстотнi зв’язки вдається вiднайти вже на початкових етапах селекцiї наукових  фактiв: їх вiдбiр здiйснюється щоразу за допомогою категорiальної сiтки. Повторне  узагальнення дає вихiд до вищих рiвнiв систематизацiї знань i становить ступiнь  теоретичного синтезу. Цей синтез має подвiйну спрямованiсть- вiдбiр достатньо  рiзноманiтного матерiалу зi спiльною теоретичною сутнiстю, який обiцяє дати ключ до  пояснення решти матерiалу.

3. При певнiй подiбностi до теоретичного синтезу дидактичний синтез здiйснюється  iншими засобами i має iншi завдання, а саме: створити обґрунтоване навчальне  узагальнення знань, зручне для засвоєння. Мета ж теоретичного синтезу- одержати  теоретичне узагальнення, яке б сприяло подальшим науковим дослiдженням. Крiм того,  синтетична концептуальна схема даної науки наявна в метатеорiї у кожний момент  часу, тодi як iнтеґральна дидактична схема вiдкривається цiлком лише наприкiнцi  навчання.

4. Метатеорiя виникає в областi перетину i взаємодiї ряду чинникiв:  конкретно-наукових узагальнень, методологiї та логiки науки. Об’єктом дослiдження  метатеорiї стають самi науковi знання. Лiнґвiстична метатеорiя виростає з загального  мовознавства, проте її предмет (iстотнi зв’язки цiлої системи лiнґвiстичних знань)  вiдмiнний вiд предмета загального мовознавства (властивостi, притаманнi усiм мовам  свiту). Однак це не означає, що метатеорiя мовознавства не залежить вiд мовних явищ.  Щодо загальнонаукових категорiй, вживаних у метатеорiї, то вони також вiдрiзняються  вiд загальнонаукових категорiй наукової теорiї: вони немовби надбудованi над  останнiми.

5. В пошуках методичних засобiв, здатних забезпечити опрацювання концептуальної  схеми метатеорiї лiнґвiстики, видається перспективним сполучити переваги  системного та операцiйного пiдходiв. Провiднi категорiї першого добре дослiдженi.  Це- сутнiсть, елементи, структура, функцiї, iнтеґранти, iсторiя об’єктiв вивчення.  Щодо настанов другого- критичної, описової, iнтерпретативної, експлiкативної,  обґрунтувальної,- то вони потребують детальнiшого розгляду.

6. Перша, критична настанова системно-операцiйного пiдходу полягає у критичному,  заперечному, скептичному ставленнi до об’єкта дослiдження. Це передбачає вживання  специфiчних видiв логiки: iнтероґативної (еротетичної), еристичної та дiалогiчної  логiки мислення. У свiтлi цiєї настанови об’єкти дослiдження- лiнґвiстичнi знання,  нагромадженi в публiкацiях,- виявляють ряд типових недолiкiв, а саме:  недоопрацьованiсть емпiрiї, недостатнiсть методологiзацiї, неправомiрнiсть  узагальнень, неґативнi наслiдки спецiалiзацiї, некоректнiсть завдань, некритичнiсть  авторiв. Позитивним наслiдком критичної (неґативної) настанови стає наочне  вiдокремлення самого об’єкта науки вiд рiзнорiдних i суперечливих знань про нього.

7. Друга, описова настанова несе в собi позитивний, конструктивний iмпульс. Опис  (дескрипцiя) чуттєвих даних стає початком позитивних знань про об’єкт. Його сутнiсть  полягає у фiксацiї певних попереднiх теоретичних уявлень про спостережуванi явища,  яку здiйснюють шляхом конструювання фактiв. Через цю початкову присутнiсть теорiї  для потреб опису вважають припустимими впорядкування назв i термiнiв та їх замiни.  Вiдношення мiж термiнами й номенами реґулюють засобами обмеження понять.

8. Третя, iнтерпретативна настанова покликана врахувати суб’єктивнi чинники  процесу дослiдження. Сама iнтерпретацiя знань завжди суб’єктивна,  iндивiдуально-суб’єктивним є також розумiння спiввiдношень сутностей i явищ,  зафiксованих у мовному описi. Для впорядкування ряду iнтерпретацiй виникає потреба  в фундаментальнiй iдеї як пiдставi для теоретичної редукцiї знань. Технiчна сторона  редукцiї має включати попередню метризацiю простору лiнґвiстичних фактiв. Для  встановлення кореляцiї фактiв та iзоморфiзму систем при їх iнтерпретацiї вживають  метод аналогiй.

9. Четверта, експлiкативна настанова дозволяє зосередитись на поясненнi описаних та  iнтерпретованих фактiв, чим долається суб’єктивнiсть попередньої настанови.  Гiпотетичне i нове знання, якi потребують пояснення, розглядаються як експлiкандум,  а ранiше обґрунтоване вiрогiдне знання- як експлiканс. Тенденцiя до ускладнення  теоретичних схем зумовлює потребу в ефективних засобах формалiзацiї. Одиничне,  особливе i загальне мають свою специфiку пояснення, а вживанi для цього коди також  виявляють власний (рiзний) ступiнь загальностi.

10. П’ята i остання настанова системно-операцiйного методичного пiдходу є  обґрунтувальною. Виявляються можливими рiзнi i навiть рiзноманiтнi обґрунтування  того самого iдеального об’єкта (матерiальнi об’єкти обґрунтування не потребують).  Рiзновидами обґрунтування виступають численнi двокомпонентнi логiчнi процедури, а  саме: визначення, пояснення, доведення, оцiнка, iнтерпретацiя, пiдтвердження,  завбачення, ретробачення та деякi iншi. Їх можна розглядати як ступенi або рiвнi  глибини розумiння знань. При досягненнi ступенiв завбачення й передбачення теорiю  вважають практично корисною.

Розглянутi настанови системно-операцiйного пiдходу, запропонованi в роздiлi 1,  уможливлюють перехiд до усталення метаструктури лiнґвiстичних знань, тобто- до  визначення їх iнтеґрантiв.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

  • Роздiл 2. Iнтеґранти лiнґвiстичних знань
  • Роздiл 3. Змiст метаполiв iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань
  • Роздiл 4. Евристичнi наслiдки метатеоретичної концепцiї мовознавства
  • Висновки та пiдсумковi визначення
  • До вершин мовознавчої теорiї. (Пiслямова Нiни Клименко)
  • Лiтература
  • Додаток. Мiжфакультетський Лiнґвiстичний навчальний музей Київського унiверситету
  • До попередньої сторінкиДо початкової сторінкиДо початку сторінки
    Костянтин Тищенко | Метатеорія мовознавства | Лінґвістичний музей
    Натиcніть, будь-ласка, Control + D щоб помістити сторінку у Вибране (створити Закладку)
     
    © К. Тищенко, 2000
    Вебмайстер Ю. Пероганич, зміни внеснені 17.12.2000