Метатеорія мовознавства. Роздiл 2

Костянтин Тищенко. Метатеорія мовознавства. - К.: Основи, 2000.- 350 с.

Роздiл 2. Iнтеґранти лiнґвiстичних знань

§ 2.0. Циклiчнiсть розбудови суб’єктних iнтеґрантiв

(1) Тенденцiя до ускладнення знань
(2) Реґулятивнi принципи наукового пiзнання
(3) Загальнi поняття у мовознавствi
(4) Iдея узагальненого впорядкованого опису лiнґвiстичних знань
(5) Формалiзацiя теорiй
(6) Необхiднiсть розрiзнення фундаментальних та вивiдних загальних понять метатеорiї
(7) П’ять циклiв розбудови суб’єктних (загальнонаукових) iнтеґрантiв
(8) Циклiчна послiдовнiсть видiлення суб’єктних iнтеґрантiв вiдрiзняється вiд порядку їх викладу

§ 2.1. Фундаментальний цикл метатеорiї

(.0) Обмеження галузей дослiдження
(.2) Формування аксiом (постулатiв) та дефiнiцiї термiнiв
(.4) Вiдбiр мовних величин та одиниць їх вимiру
(.6) Виявлення закономiрностей мовних об’єктiв
(.8) З’ясування причин та взаємодiї мовних явищ
Перелiк суб’єктних iнтеґрантiв фундаментального циклу лiнґвiстичної метатеорiї

§ 2.2. Предметний цикл метатеорiї

(.1) Обмеження предметних областей окремих теорiй та гiпотез
(.3) Фiксацiя номенклатури
(.5) Конструювання фактiв та встановлення методичних прийомiв
(.7) Класифiкацiї дослiджуваних об’єктiв
Зведений перелiк суб’єктних iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань

§ 2.3. Впроваджувальний цикл метатеорiї

Спiввiднесенiсть загальнонаукових iнтеґрантiв з емпiричним рiвнем знань
Ступiнь вiдповiдностi мовнiй дiйсностi:
(.0) - Обмежень областей дослiдження та галузей мовознавства;
(.1) - Обмежень областей гiпотез i теорiй
(.2) - Дефiнiцiй термiнiв та аксiом
(.3) - Запроваджених номенiв та збудованих фактiв
(.4) - Обраних величин та одиниць
(.5) - Застосованих методичних прийомiв
(.6) - Виявлених закономiрностей
(.7) - Опрацьованих класифiкацiй
(.8) - Встановлених причин

§ 2.4. Кумулятивний цикл метатеорiї

Представленiсть у лiнґвiстичнiй лiтературi
(.9) таких жанрiв публiкацiй: критичних праць (рецензiй, коментарiв); термiнологiчних джерел (словникiв, реєстрiв); дослідних праць (статей, дисертацiй); енциклопедичних видань (оглядiв, довiдникiв, галузевих енциклопедiй); методологiчних робiт (обґрунтувальних монографiй, посiбникiв, пiдручникiв). Жанри монографiй

§ 2.5. Симетричнiсть розбудови об’єктних iнтеґрантiв знань

(1) Аналiз базисних понять семiотичної концепцiї Пiрса - Морiса
(2) Паралелi з загальною структурою бiологiї
(3) Обґрунтування назв п’ятьох галузей лiнґвiстичної метатеорiї
(4) Симетричнiсть розбудови об’єктних (конкретно-лiнґвiстичних) iнтеґрантiв
(5) Коментар до таблицi 2.5

§ 2.6. Транстопологiя

Застосування заперечної настанови до конкретно-наукових категорiй мовознавства. Метатеоретнчне поняття транстопiки (§ 3.10) та контрастивне мовознавство, перекладознавство, описова контрастопрагматика. Їх бiологiчна аналогiя — теорiя бiогеоценозiв. Iсторична транстопiка — транстопiя (§ 3.100). Єднiсть двох галузей — транстопологiя

§ 2.7. Евлектологiя

Застосування описової настанови до конкретно-наукових категорiй мовознавства. Метатеоретичне поняття евлектики (§ 3.20) та лiнґвiстика узусу, теорiя аксiорiвнiв, дiалектологiя, соцiолiнґвiстика, описова етносоцiопрагматика. Їх бiологiчна аналогiя - теорiя популяцiй. Iсторична евлектика — евлектiя: генетична та еволюцiйна (§ 3.90). Єднiсть обох галузей — евлектологiя

§ 2.8. Iнтекстологiя

Застосування iнтерпретативної настанови до конкретно-наукових категорiй мовознавства. Метатеоретичне поняття iнтекстики (§ 3.30) та лiнґвiстика тексту, iдiолектика, описова iдiопрагматика. Їх бiологiчний аналог - теорiя органiзму. Iсторична iнтекстика - iнтекстiя: генетична та еволюцiйна (§ 3.80). Єднiсть обох галузей - iнтекстологiя

§ 2.9. Синтактологiя

Застосування експлiкативної настанови до конкретно-наукових категорiй мовознавства. Метатеоретичне поняття синтактики (§ 3.40) i граматика, логiка, синтагматика, парадигматика. Їх бiологiчна аналогiя - теорiя клiтин (цитологiя). Iсторична синтактика — синтактiя (§ 3.70). Єднiсть обох галузей - синтактологiя

§ 2.10. Десиґнологiя

Застосування обґрунтувальної настанови до конкретно-наукових категорiй мовознавства. Метатеоретичне поняття десиґнiки (§ 3.50) i теорiї лiнґвiстичного знака, семасiологiя, фонiка, графiка. Їх бiологiчний аналог - молекулярна теорiя. Iсторична десиґнiка - десиґнiя (§ 3.60). Єднiсть двох галузей - десиґнологiя. Метафоричний ряд фiзичних аналогiй одержаної послiдовностi об’єктних (конкретно-наукових) iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань

§ 2.11. Пiдсумки роздiлу 2

Трансформацiя «виснажених» абстракцiй в «ущiльненi» внаслiдок застосування системно-операцiйного методичного пiдходу. Видiлення 10 суб’єктних iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань (галузi, теорiї; аксiоми, номенклатура; одиницi, методи; закономiрностi, класифiкацiї; причини, джерела). Аналогiчнiсть i вiдмiннiсть у видiленнi 10 об’єктних (предметних) iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань (транстопiка, евлектика, iнтекстика, синтактика, десиґнiка; десиґнiя, синтактiя, iнтекстiя, евлектiя, транстопiя). Забезпечення вихiдних умов для побудови узагальненої матрицi лiнґвiстичних знань

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

Роздiл 2. Iнтеґранти лiнґвiстичних знань

§ 2.0. Циклiчнiсть розбудови суб’єктних iнтеґрантiв

(1) ТЕНДЕНЦIЯ ДО УСКЛАДНЕННЯ ЗНАНЬ

Наступне завдання полягає у визначеннi параметрiв майбутнього узагальненого опису лiнґвiстичних знань (див. роздiл 3). Для досягнення цiєї мети необхiдно перегрупувати вiдомi ґенералiзацiйнi поняття, вiдiбрати найефективнiшi з них та обґрунтувати їх послiдовнiсть.

Оскiльки така перебудова та iнтеґрування абстракцiй, власне, i складає iстотну частину змiсту метатеорiї, остання постає не як стороння або необов’язкова при розвиненiй теорiї, а як доповнювальна щодо неї,- адже забезпечує необхiдний перед теоретичним синтезом етап перетворення її поняттєвих першооснов. Таким чином, конкретне, вiдтворене в мисленнi без участi метатеорiї, вiдтепер уже не може вважатися гранично повним.

Як зазначалося, для науки властива тенденцiя до ускладнення знань. У кiнцевому рахунку з нею виявляється пов’язаним проґрес. У мiру зростання iнформацiї росте не лише складнiсть теоретичних систем, але й рiвень їхнього гомеостазу Пiд цим поняттям розумiють прагнення системи пiзнання до вiдносної замкненостi та впорядкованостi. Одну з причин зростання ступеня гомеостазу становить нагромадження знань про саме пiзнання (див. 146, с. 123). Причому в перспективi очiкується дедалi iнтенсивнiше переливання до цiєї галузi науки дослiдницьких зусиль зi сфери пiзнання “просто явищ” свiту (див. 216, с. 297). Не слiд при цьому забувати, що сама ця “тенденцiя до граничної узагальненостi в науцi не тiльки не заперечує наявної рiзноманiтностi теоретичного знання, але і стає можливою лише на її пiдставi” (60, с. 205).

Iстотним моментом при впорядкуваннi iнформацiї постає розумiння дослiдником того, як саме спiввiдноситься в рамках його роботи вивчення частин i цiлого. Рiч у тiм, що не тiльки аналiз частин виявляється недостатнiм для пояснення системних властивостей цiлого, але й не всякий одержаний через аналiз складник може вiдображати i представляти специфiку системи (див. 1, с. 287, 293). З’ясувалося, що залежно вiд рiвня знань науковця про структуру цiлого тi самi компоненти можуть розглядатися ним то в ролi “будiвельних деталей”, то як “елементи складної конструкцiї” (там само, с. 292). Певнi загальнi принципи, використовуванi при цьому iнтуїтивно, опиняються в полi методологiчного розгляду лише тодi, коли їхня евристичнiсть стає незаперечною (див. 180, с. З88). Зрозумiло, наскiльки важливо сформувати в межах метатеорiї якомога повнiший список евристично плiдних принципiв мовознавства та оптимiзувати сам процес обґрунтування їх як сукупностi.

Свого часу до афоризму Лока “Nihil est in intellecto, quod non prius fuerit in sensu” Лейбнiц додав: “nisi intellectus ipse”. Звичайно, це не слiд розумiти в дусi абсолютного протиставлення iнтелектуального та чуттєвого складникiв пiзнання. Незважаючи на абстрактнiсть фундаментальних понять метатеорiї, їх не додають звiдкись збоку, а теж виробляють з повсякденних, в основi своїй чуттєвих уявлень (див. 225, с. 350).

Визначення адекватних для розумiння сутностi об’єкта фундаментальних упорядкувальних понять цiнне ще й тим, що “веде до уточнення i розвитку самих вихiдних понять” впорядковуваних теорiй (268, с. 432). Так, наприклад, завдяки запровадженню тiльки одного нового iнтеґрального поняття кiлькостi iнформацiї “стало можливим визначати залежностi мiж множиною сиґналiв для передачi повiдомлення, типом передавального пристрою (пропускна здатнiсть каналу) i класом повiдомлень, якi передаватимуться” (там само, с. 435).

(2) РЕҐУЛЯТИВНI ПРИНЦИПИ НАУКОВОГО ПIЗНАННЯ

Велику роль у розвитку наукового пiзнання вiдiграють його реґулятивнi принципи- вiдповiдностi, iнварiантностi, простоти, причинностi та iн. Цi методологiчнi реґулятиви посiдають промiжне становище мiж загальнофiлософськими принципами та принципами самих наукових теорiй. Вони у тiсний спосiб пов’язанi з теоретико-пiзнавальною концепцiєю, прийнятою тим чи iншим ученим. Причому, на нашу думку, тут надзвичайно важливо те, що, “не визначаючи змiсту наукових iдей i не стаючи формально-логiчним обґрунтуванням здобутого теоретичного знання, реґулятивнi принципи є тою системою координат, яка iстотно обмежує довiльнiсть у виборi основних положень створюваної концептуальної системи” (180, с. 357).

Найпотужнiшим обмежувачем рiзноманiтностi виступає iнварiант. Згiдно з висновками Ж. Пiаже, саме набуття знань засноване на тому, що пiд час порiвняльних операцiй з речами люди вiднаходять iнварiанти їхніх зв’язкiв. З погляду М. Борна, теорiя iнварiантiв дозволяє видiлити у наукових знаннях те, що не залежить вiд умов експерименту, вiд властивостей суб’єкта пiзнання, а також вiд властивостей вживаного ним приладу. Вiдома думка Е. Вiґнера про те, що в певному розумiннi принцип iнварiантностi навiть вiдiграє щодо законiв ту ж роль, яку самi закони вiдiграють щодо подiй (див. там само, с. 364-365).

Окремим проявом принципу iнварiантностi виступає принцип вiдповiдностi. Цей принцип виражає кумулятивний характер наукового знання: чимраз адекватнiшi теорiї включають в себе змiст попереднiх теорiй як окремий або граничний випадок. Iншим реґулятивним принципом є принцип доповняльностi, який полягає в тому, що при теоретичному вивченнi об’єкта прийнято користуватися парами доповняльних понять- тобто таких, якi взаємно заперечують одне одне (там само, с. 365, 369, 373).

Згiдно з реґулятивним принципом простоти теорiя має бути доступною для розумiння i засвоєння. Це робить її привабливiшою в очах не лише дослiдникiв (там само, с. 379), але й студентiв. Теорiя вважається i досконалiшою, i загальнiшою, i простiшою для засвоєння, якщо для викладу нових i нових її роздiлiв не виникає потреби запроваджувати щоразу новi вихiднi константи або перевизначати вже розглянутi об’єкти. “Пошуки простоти, трактованої як можливо бiльша iнформативнiсть теоретичного змiсту системи знання не раз були внутрiшнiм стимулом синтезу в науцi. Прагнення пояснити окремi явища з єдиного погляду визначає вибiр вихiдних пiдстав з якомога бiльшою потенцiйною загальнiстю, здатних пояснити всi вiдомi факти вивченої галузi досвiду, стати справжньою основою єдностi багатоманiтного. Прагнення до простоти- це прагнення до оптимальностi в органiзацiї теоретичних систем” (там само, с. 384).

(3) ЗАГАЛЬНI ПОНЯТТЯ У МОВОЗНАВСТВI

Про те, наскiльки активно загальнонаукову проблематику вже опрацьовують в iнших науках, свiдчить, зокрема, бiблiографiчний покажчик спецiальної працi Е. П. Семенюка (див. 276, с. 163-174). Аналiзуючи традицiї застосування загальнонаукових категорiй у загальному мовознавствi, О. Ф. Лосєв неодноразово пiдкреслював, що такi категорiї вживані практично в усiх сучасних науках. “Неважко помiтити, що цi загальнi категорiї є загальними не лише в розумiннi узагальнення поодиноких фактiв у кожнiй окремiй науцi, а й у розумiннi узагальнення окремих наук мiж собою. Виявилося, що iснує величезна наукова область, яку доводиться так i називати, а саме: областю загальнонаукових категорiй” (171, с. 6). Важливо, що для О. Ф. Лосєва тут, отже, йдеться не про загальне мовознавство, а саме про загальну, об’єднавчу частину, спiльну для всiх наук- а це якраз i є метатеоретична область (у фiлософськiй площинi тут питання не ставиться). “Для узагальнення, як з’ясовується, необхiдний один i той самий процес мислення, який за своїм змiстом усюди рiзний, але за своєю логiчною структурою той самий. А це означає,- робить висновок О. Ф. Лосєв,- що такi ж загальнонауковi категорiї мають вивчатися i в мовознавствi” (там само).

(4) IДЕЯ УЗАГАЛЬНЕНОГО ВПОРЯДКОВАНОГО ОПИСУ ЛIНҐВIСТИЧНИХ ЗНАНЬ

У своїй останнiй мовознавчiй працi “В пошуках побудови загального мовознавства як дiалектичної системи” О. Ф. Лосєв спочатку розглядає найзагальнiшi питання про областi вжитку загальнонаукових категорiй у мовознавствi, потiм ескiзно формулює власне мовознавчi загальнi категорiї- i, нарештi, показує застосування їх на прикладi вивчення фонологiї. При цьому вiн прагне довести, що “питання про роль загальнонаукових понять (у мовознавствi.- К. Т.) є не лише своєчасним, але i в повному розумiннi слова гострим, якщо не прямо сказати пекучим” (там само, с. 6) “Стало зрозумiлим, що сам пiдбiр фактiв уже вимагає для себе певного роду загального принципу”, тому i “методи позитивiзму, повзучого емпiризму i вульгарного плазування перед фактами вже давно пiшли в незворотне минуле. Зараз усiм стало видно, що без спецiальної культури загальних понять неможлива жодна обґрунтована наука. (...) Це не означає,- додає О. Ф. Лосєв,- що ми не мусимо писати всю iсторiю загального мовознавства; однак це означає, що ми все ж мусимо врахувати найголовнiшi моменти цiєї iсторiї” (там само, с. 6, 5). I далi: “Без встановлення узагальнень немає науки. Проте цi узагальнення мають будуватися так, щоб вони не розглядалися у своїй iзоляцiї, але розглядалися б як закони i методи одержання усiх окремих i одиничних явищ. Одиничне явище для сучасної науки є наслiдок уточнення й диференцiацiї тих чи iнших узагальнень, а всяке наукове узагальнення є закон i метод для виникнення iндивiдуального. Узагальнення є не абстрактно-iзольована iдея, але керiвництво до дiї” (там само). Обов’язковими умовами прийнятностi загальнонаукових понять для мовознавства О. Ф. Лосєв вважає, по-перше, неприпустимiсть кожну логiчну структуру в мовознавствi трактувати як ненаукову i, по-друге, обов’язковiсть врахування вiдповiдностi загальних понять науки щодо специфiки мовознавства, яка полягає у “змiсторозрiзняльнiй комунiкацiї” (див. там само, с. 10-11).

(5) ФОРМАЛIЗАЦIЯ ТЕОРIЙ

Науковi теорiї як вiдносно замкненi концептуальнi системи дозволяють у найдовершенiший спосiб виразити й систематизувати знання про певну область дiйсностi (див. 268, с. 421; 347, с. 520). Необхiдний складник розвитку теорiй становить їх формалiзацiя. “Перший етап формалiзацiї...- це завжди запис вихiдних даних певною загальнозрозумiлою мовою. ... Засобом формалiзацiї на першому її етапi цiлком може бути i природна мова” (27, с. 451). Чiткiше узагальнення забезпечується точною мовою даної галузi (там само, с. 454). Вживанi для цього теоретичнi термiни здатнi вiдiгравати як синтетичну, так i евристичну роль, тому що завжди мають “залишок”, що не заповнюється при їх емпiричнiй проекцiї на попереднiй неформалiзований матерiал (див. 19, с. 407).

(6) НЕОБХIДНIСТЬ РОЗРIЗНЕННЯ ФУНДАМЕНТАЛЬНИХ ТА ВИВIДНИХ ЗАГАЛЬНИХ ПОНЯТЬ МЕТАТЕОРIЇ

Вже на феноменологiчному або емпiричному рiвнi має мiсце свiдомий вибiр кращих виражальних засобiв для досягнення в майбутньому гранично адекватного опису фактiв. Проте головнi теоретичнi настанови впроваджують на другому, “модельному” етапi дослiдження, коли певнi об’єкти оголошують фундаментальними, первинними, а iншi- вивiдними з цих перших (див. 3, с. 204). “Пiсля того, як з’ясованi певнi фундаментальнi основнi принципи, починають новий етап- етап спроб створити об’єднану науку, побудовану дедуктивно на основi загальних вихiдних принципiв” (1, с. 284). Н. Г. Абрамова пише далi, що “згiдно з сучасними даними про iєрархiю складних систем, усi рiвнi їх пов’язанi мiж собою, i водночас кожний... має певну специфiчнiсть”, звiдки випливає вимога особливо ретельної арґументацiї при дослiдженнi таких складних систем (див. там само, с. 285-287).

Завдяки проникненню науки на новi структурнi рiвнi дiйсностi в сучасних теоретичних побудовах почали з’являтися iнтеґральнi параметри- узагальненi характеристики понять, що виражають вихiднi уявлення про сутнiсть. “Цi новi параметри (поняття) не просто додаються до ранiше опрацьованих, а характеризують наявнiсть певної впорядкованостi параметрiв вихiдного рiвня” i завдяки цьому, власне, й запроваджуються до теорiї (див. 268, с. 430). Вище (§ 1.4) було показано iснування двох якiсно рiзних множин iнтеґративних категорiй. Припустивши, що евристично ефективнi загальнi поняття фiґурують саме серед вказаних у табл. 1.4, ми переконалися в ходi дослiдження, що це стосується тiльки загальнонаукових iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань. Справдi, у своїй бiльшостi вони виявилися врахованими у правiй колонцi таблицi, серед метатеоретичних понять, вiдiбраних свого часу В. П. Ворожцовим, О. Т. Москаленком, М. П. Шубiною, С. А. Шапоринським.

Щодо конкретно-наукових iнтеґрантiв, то, всупереч сподiванням, нам не вдалося використати в цiй ролi загальнi поняття наукової теорiї з-помiж названих В. С. Ґотом, А. Д. Урсулом, В. I. Свiдерським, Б. Ф. Бiрюковим, О. Ф. Лосєвим (i зiбраних у лiвiй колонцi тiєї ж таблицi). Причина цього, на нашу думку- в неспецифiчно мовознавчому характерi їхнього змiсту. З протилежних мiркувань (через завузьку спецiалiзацiю) довелося вiдхилити iнший вiдомий поняттєвий ряд “реґiональних” загальних дисциплiн мовознавства: класичне, слов’янське, схiдне тощо- i це незважаючи на визнання їхньої iнтеґративної здатностi, наприклад, в УДК (див. 394, рубрики 802/809).

За час тривалої практики вiдбору й використання “специфiчно загальних” понять мовознавства у дослiднiй роботi й викладаннi нам також не вдалося привести весь фактичний матерiал науки про мову у вiдповiднiсть до якоїсь з iснуючих концепцiй мовознавства. Зате такого роду спроби довели, що жодна з цих концепцiй не спирається на вичерпну систему аксiом. Зрозумiло, що вже з цiєї причини, наприклад, концепцiя Ф. де Сосюра не може задовiльно “стикуватися” з концепцiями Л. Єльмслева або Н. Хомського при спробi пов’язати цi безперечно важливi фраґменти лiнґвiстичних знань у єдиний континуум. Тому розв’язати цю суперечнiсть вдається не шляхом компромiсiв на власнiй основi цих концепцiй, а лише в межах ширшого завдання - пiсля “розчистки” на порядок глибшого шару теоретичного фундаменту знань, придатного водночас i для метатеоретичного обґрунтування названих концепцiй.

Як з’ясувалося згодом (див. § 2.5), найпридатнiшою для ролi конкретно-наукових iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань є малопримiтна серед iнших претендентiв на це група понять, яка включає трiаду Пiрса- Морiса (семантика/синтактика/прагматика) та другу дiаду Ф. де Сосюра (синхронiя/дiахронiя). Однак тепер наше чергове завдання має полягати не у вiдновленнi досить заплутаного ходу реального евристичного процесу, а у доведеннi того, що до обох груп iнтеґральних категорiй (загально- i конкретно-наукової) можна прийти через однотипне стандартизоване застосування послiдовних крокiв запропонованого вище системно-операцiйного пiдходу.

Прагнучи надати майбутньому впорядкованому узагальненню лiнґвiстичних знань оптимального i компактного вигляду, ми прийшли до вибору матричної форми подання цих знань. Слiдом за Б. М. Кедровим, який розглядав зведенi типологiчнi таблицi такого типу (див. 128, с. 38-40), ми пiшли шляхом органiзацiї змiсту матрицi навколо двох незалежних параметрiв теоретичного синтезу. Так, у ролi вертикального параметра матрицi (смуги 1.- 10.) обрано впорядкованi загальнi галузi сучасного мовознавства з вiдповiдними (вiдмiнними за сутнiстю та взаємно доповнювальними) областями знань про дослiдження й вивчення мовних явищ. Для горизонтального параметра (колонки .0-.9) взято, знову ж таки, впорядкованi загальнотеоретичнi рiзновиди або риси знання про мову, якi ранiше не розглядалися в мовознавствi як члени одного категорiального ряду, а тим бiльше як ступенi єдиної, теоретично обґрунтованої послiдовностi. Iнтеґративну сутнiсть параметрiв перевiрено i стверджено у процесi побудови матрицi.

Через те що загальнотеоретичнi iнтеґранти знань наявнi в будь-якiй науцi (тобто центрованi на суб’єкт наукового пiзнання), є сенс розглянути спочатку формування з них горизонтального параметра матрицi (див. § 2.1-2.4). Пiсля цього можна буде перейти до розгляду її вертикального параметра (див. § 2.5-2.10), який складається з об’єктно спрямованих загальномовознавчих категорiй. (З композицiйних мiркувань принципи впорядкування понять вертикального параметра матрицi розглянутi в § 2.5 ).

(7) П’ЯТЬ ЦИКЛIВ РОЗБУДОВИ СУБ’ЄКТНИХ (ЗАГАЛЬНОНАУКОВИХ) IНТЕҐРАНТIВ

Беручися до розв’язання щойно поставленого завдання, мусимо взяти до уваги, що при побудовi наукової теорiї (за допомогою гiпотетико-дедуктивного методу) спочатку формують дедуктивну частину її, а потiм- гiпотетико-емпiричну. Перша практично не вiдрiзняється вiд власне дедуктивних теорiй i включає вихiднi термiни, аксiоми (постулати), одиницi й закони. Друга виступає немовби конкретнiшою проекцiєю першої i мiстить знання про номенклатуру об’єктiв, методи, правила вимiру, класифiкацiї дослiджуваних явищ (дещо iнакше див. у Л. Б. Баженова- 19, с. 402, 404). На наш погляд, є пiдстави розвинути попереднi уявлення про двi генетичнi частини теорiї у розгорнуту концепцiю ряду послiдовних циклiв дедуктивного становлення теорiї, найiстотнiшi з яких- вже описанi фундаментальний та предметний. За логiкою дослiдження їм має передувати вихiдний- настановчий цикл. За ними має йти впроваджувальний цикл (випробовування теорiй на практицi), конструктивнi наслiдки якого нагромаджуються на останньому- кумулятивному циклi у виглядi публiкацiй.

За попереднiми спостереженнями видається евристично перспективним пов’язати ступенi розгортання кожного з п’яти вказаних циклiв з описаними вище настановами системно-операцiйного методичного пiдходу (§ 1.6.- 1.10). Загальну концепцiю циклiчного розгортання суб’єктних (загальнонаукових) iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань можна тодi зобразити у виглядi зведеної таблицi 2.0.

Як видно з таблицi, ступенi розгортання кожного циклу теорiї добре корелюють з дослiдженими настановами системно-операцiйного пiдходу. В композицiйному планi таблицi спостерiгається також певна структурна вiдповiднiсть принципам ґенералiзацiйних та конкретизацiйних обґрунтувань Є. П. Нiкiтiна (див. 211) i, до деякої мiри, пентадним категорiальним послiдовностям О. Ф. Лосєва (див. 173, с. 159-161).

(8) ЦИКЛIЧНА ПОСЛIДОВНIСТЬ ВИДIЛЕННЯ СУБ’ЄКТНИХ IНТЕҐРАНТIВ ВIДРIЗНЯЄТЬСЯ ВIД ПОРЯДКУ ЇХ ВИКЛАДУ

Для використання в ролi параметрiв майбутньої узагальненої матрицi лiнґвiстичних знань окремi поняття таблицi 2.0 виявляються все ще нерiвноцiнними. Так, настановчий цикл (А), вже описаний у § 1.6-1.10, за своєю сутнiстю є фактично попередником власне метатеоретичних циклiв. Iнший полюс представлено впроваджувальним циклом теорiї (Г), де вона вже активно взаємодiє з практикою. Вiн становить iнтерес швидше при навчаннi практики наукових дослiджень, а це- сумiжна щодо нашої область. Проте його загальна характеристика мiститься далi у § 2.3. Кумулятивний цикл (Ґ) передбачає критичний аналiз нагромаджених публiкацiй з мовознавства, коментар до них, рецензiї, пояснення та обґрунтування самої лiнґвiстичної лiтератури. Наше завдання набагато скромнiше, i для його потреб досить лише врахувати саму наявнiсть публiкацiй (iнтеґрант .9), релевантних щодо видiлених галузей мовознавства (див. § 2.4).

Найбiльшу евристичну цiннiсть становлять категорiї фундаментального (§ 2.1) i предметного (§ 2.2) циклiв. Вони використанi у роздiлi 3 при формуваннi матрицi в логiчному порядку, вказаному на таблицi стрiлками (.0-.9). Цей порядок викладу закономiрно вiдрiзняється вiд послiдовностi їх вiдбору, що цiлком вiдповiдає висновкам iнших дослiджень (див. 173, с. 159-161).

Пiсля всiх цих попереднiх побудов можна, нарештi, перейти до опису фундаментального циклу метатеорiї мовознавства.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.1. Фундаментальний цикл метатеорiї

Приступаючи до розгляду фундаментального циклу метатеорiї, слiд спочатку спинитися на вироблених досі уявленнях про його склад. Вважають, що вихiдна, дедуктивна частина гiпотетико-дедуктивної теорiї за своєю структурою в цiлому “не вiдрiзняється вiд структури власне дедуктивної теорiї: первиннi та похiднi термiни, постулати i теореми” (19, с. 408), якi, додамо, уможливлюють пiзнання загальних закономiрностей. Ця дедуктивна частина теорiї спирається на дедуктивний метод побудови з його найважливiшим аксiоматичним складником, який дозволяє пiзнавати окреме на основi знання загальної закономiрностi . Метод повинен скеровувати наукову думку “вiдповiдно до природи самого предмета. Тому передумовою методу є наукова теорiя, хоч генетично метод базується на чуттєво-предметнiй дiяльностi” (347, с. 93, 287).

Послiдовно застосовуючи до вказаної у табл. 1.4 множини загальних понять метатеорiї першу, критичну настанову (§ 1.6) системно-операцiйного пiдходу, приходимо до висновку, що для ролi iнiцiального, вихiдного i водночас неґативного за своєю сутнiстю iнтеґранта лiнґвiстичних знань найбiльш вiдповiдає

(.0) обмеження галузей дослiдження та вiдповiдних їм предметних областей. Сутнiсть цього першого кроку фундаментального циклу розгортання метатеорiї полягає у розмежуваннi першопорядкових великих галузей лiнґвiстичних знань, тобто у вiдмежуваннi кожної з них вiд сусiднiх. Для цього кожнiй галузi надається своя назва i вказується найзагальнiша ознака предмета її дослiдження, наприклад- певна суттєва функцiя мовного об’єкта, яка надалi служитиме критерiєм вiднесення певних явищ мови до розгляду саме в межах даної галузi. Очевидно, що для реальних складних мовних об’єктiв доводиться розрiзняти провiдний та другоряднi критерiї.

Наступна, описова настанова (§ 1.7) дає пiдстави зупинити вибiр (в межах понять того ж списку табл. 1.4) на

(.2) формуваннi аксiом (постулатiв) та дефiнiцiї термiнiв Пiд аксiомою розумiють “iстинне судження, яке при дедуктивнiй розбудовi якої-небудь теорiї... приймають без доведення як вихiдне положення i яке беруть за основу доведень усiх iнших положень цiєї теорiї” (146, с. 18). В Арiстотелевому розумiннi аксiома була iстинним реченням, яке не потребує доведення завдяки своїй фактичнiй ясностi або методологiчнiй простотi. Проте вже через 100 рокiв Евклiд визначальною рисою аксiом геометрiї почав уважати не iнтуїтивну яснiсть i простоту, але очевиднiсть або наочнiсть. Однак згодом цi ознаки виявили свою залежнiсть вiд суб’єкта i вiдтак непридатнiсть для ролi об’єктивного критерiю. Справдi, “очевиднiсть” неминуче опосередкована суб’єктивним вибором понять: де для одного дослiдника очевидна наявнiсть єдиної- наприклад, прагматичної- областi мовних явищ, там для iншого так само очевиднi три рiзнi областi мовних явищ- iндивiдуальних, дiалектних, етномовних.

У новi часи математики XIX столiття вважали аксiомою унiверсальне твердження, яке є правильним завжди. У XX ст. вони змушенi були погоджуватися на вимогу правильностi аксiом хоча б у межах даної теорiї. Сучасна ж логiка визнає аксiомою таке положення, яке дозволяє побудованiй на ньому теорiї ефективно застосовуватися на практицi (див. там само, с. 19). Таким чином, як це не парадоксально виглядає, в тому, чи використанi у книзi вихiднi положення теорiї справдi були аксiомами, чи нi, можна переконатися, лише добудувавши теорiю до кiнця i перевiривши ефективнiсть її практичного застосування. Слiд додати, що в дедуктивнiй теорiї система аксiом має вiдповiдати вимогам достатностi, несуперечливостi, повноти й незалежностi (347, с. 14).

Як вiдомо, в аксiомах (що виступають у дедуктивних побудовах як постулати, принципи) фiксують визначальнi вiдношення мiж термiнами та поняттями (див. 225, с. 324). Самi ж термiни являють собою позначення необхiдних теоретичних понять. Змiст поняття розкривається у процесi його визначення (дефiнiцiї), головною вимогою щодо якого є “вказiвка на iстотне”: “Визначити певне поняття- це означає встановити iстотнi ознаки предмета” (146, с. 409).

Iснує сiм логiчних правил визначення понять (там само, с. 467-468):

1. Поняття визначають через найближчий рiд i видову вiдмiннiсть (genus proximum et differentia specifica).

2. Визначення має бути сумiрним (обсяги дефiнiєнса i дефiнiєндума мусять збiгатися).

3. Видовою вiдмiннiстю має бути ознака (чи група ознак), властива лише даному поняттю i вiдсутня в iнших понять того ж роду.

4. У визначеннi не має бути кола, для чого слiд дотримуватися таких трьох умов: дефiнiєндум повинен вiдрiзнятися вiд решти термiнiв, уже прийнятих у системi; дефiнiєнсом не може бути анi дефiнiєндум, анi термiни, що визначаються через нього; дефiнiєнсом можуть бути лише вихiднi термiни або перед цим конкретно визначенi термiни.

5. Визначення не має бути лише неґативним.

6. Визначення не повинно бути логiчно суперечливим.

7. Визначення мусить бути ясним i чiтким.

Коли iстотнi ознаки ще не досить вивченi (а в мовознавствi таке зустрiчається нерiдко), тодi вдаються до засобiв доповнення визначень. Сюди належать: вказiвка, пояснення, опис, характеристика, порiвняння, розрiзнення (там само, с. 409). Крiм того, “для пiзнання вiдображених у поняттi предметiв необхiдно розкрити не лише змiст поняття..., що досягається шляхом... визначення поняття, але i встановити обсяг поняття, тобто коло предметiв, яке вiдображене в даному поняттi” (там само, с. 137). Справдi, не може вважатися повноцiнним, наприклад, таке поняття як “лiнза”, якщо нам вiдомi лише його iстотнi ознаки, але не види лiнз (опукла, двоопукла, увiгнута, двоввiгнута та iн.). Вiдповiдну розумову операцiю, продовжує М. I. Кондаков, “називають подiлом обсягу поняття. Те поняття, обсяг якого зазнає подiлу, називається дiленим..., а тi поняття, якi утворюються внаслiдок подiлу, називаються членами подiлу... Поняття, обсяг якого подiляється, є родом, а новi поняття- це види по вiдношенню до даного роду” (там само).

Вiдомi чотири правила подiлу обсягу поняття (там само, с. 464-465), а саме:

1. Пiд час того самого подiлу слiд дотримуватися тiєї самої пiдстави (порушення правила називають “подiлом за рiзними пiдставами”).

2. Подiл має бути сумiрним, тобто сума обсягiв понять - членiв подiлу має збiгатися з обсягом подiленого поняття (помилки: “неповний подiл”, “надмiрний подiл”).

3. Члени подiлу повиннi взаємно виключати один одного (порушення- “частковий перетин членiв подiлу”).

4. Подiл має бути безперервним, тобто члени подiлу повиннi бути поняттями супiдлеглими i безпосередньо нижчими щодо родового поняття (порушення називають “стрибком у подiлi”).

Завершити короткий огляд особливостей процесу дефiнiцiї та подiлу обсягу поняття варто слушним застереженням М. I. Кондакова: “Зрозумiло, що самi тiльки правила не забезпечують безумовної правильностi подiлу понять. Потрiбне знання тої науки, якої стосується поняття” (там само, с. 465).

Iнтерпретативна настанова (§ 1.8) в застосуваннi до фундаментального циклу розгортання ряду суб’єктних iнтеґрантiв знань дає пiдстави перейти до розгляду

(.4) величин та одиниць їх вимiру. Величиною називають абстракцiю вiд числових характеристик фiзичних властивостей, що узагальнює такi емпiричнi поняття, як довжина, площа, вага, об’єм, швидкiсть, сила та iн. У математицi розрiзняють скалярнi величини (лат. “ступеневi”), значення яких характеризуються одним числом (напр., довжина, площа, об’єм тощо), i векторнi, для яких суттєвий i напрям (напр., швидкiсть, сила). Термiн “величини” вживають також i в природознавствi (див. 347, с. 49-50; 146, с. 81). В межах системи всiх однорiдних величин (тобто всiх довжин або всiх площ тощо) встановлюють вiдношення нерiвностi: або двi величини одного роду збiгаються, або одна з них бiльша iншої (146, с. 81). Тодi пiд вимiрюванням певної величини розумiють встановлення того, скiльки разiв вмiщується у бiльшiй величинi менша величина того ж роду, яка i служить одиницею вимiру або мiрою (див. 285, с. 744).

Термiн “одиницi мови” має в мовознавствi метафоричне походження, як i чимало iнших. Однак ця метафора входить у дедалi гострiшу суперечнiсть з поняттям “одиниця”, усталеним у переважнiй бiльшостi наук. По-перше, мова є об’єктом дослiдження мовознавства- так само як природа є об’єктом дослiдження природознавства (фiзики, хiмiї, бiологiї),- i тому словосполучення “одиницi мови” викликає такi ж логiчнi заперечення, якi викликали б вирази “одиницi природи”, “одиницi речовини”, “одиницi життя”. Насправдi ж прийнятими є сполучення “одиницi фiзики, хiмiї, бiологiї”- тобто, йдеться про науки, а не їхні об’єкти. Висновок- коректно буде говорити не про “одиницi мови”, а про одиницi мовознавства. По-друге, термiнологiчна специфiка поняття “одиниця” охоплює і таку диференцiйну семантичну ознаку, як “еталоннiсть, зразковiсть”. Проте саме вона i втрачена у мовознавчiй iнтерпретацiї термiна- адже тут пiд одиницями розумiють просто “елементи”, “широке коло неоднорiдних явищ, якi складають об’єкт вивчення лiнґвiстики” (167, с. 149). Становище заплутується ще бiльше тим, що серед цих так званих “одиниць” (тобто численних i рiзноманiтних об’єктiв мовознавства) справдi є’ окремi класи явищ, яким надаються в дослiдженнях додатковi критерiальнi або вимiрювальнi функцiї, що й перетворює їх на справжнi одиницi в загальноприйнятому розумiннi термiна. Ми орiєнтуватимемося далi на поняття “одиниця”, усталене в усiх iнших науках, крiм мовознавства,- залишаючи для традицiйно мовознавчої iнтерпретацiї цього поняття такi загальнозрозумiлi термiни, як “(мовний) елемент”, “(мовний) об’єкт”. (Детальнiше це питання автор висвiтлив у спецiальнiй доповiдi “Одиницi мови та одиницi мовознавства”, виголошенiй на пленарному засiданнi Всесоюзної конференцiї “Функцiональнi та семантичнi кореляцiї мовних одиниць” 17 квiтня 1990 р. у Києвi).

Повертаючись до розгляду одиницi як загальнонаукового поняття, слiд нагадати, що прийнятi в певнiй науцi одиницi вимiру походять вiд деяких вихiдних величин. Разом з похiдними величинами останнi утворюють систему мiр (див. 466, с. 118). У чинних метричних системах мiр (фiзичнiй CGS, технiчнiй MKS та iн.) для вимiрювання довжини, маси, часу за вихiднi унiверсальнi мiри прийнято такi одиницi, як метр, грам, секунду. З ними спiввiдносяться спецiалiзованi мiри- напр., лiтр, дина, калорiя, атмосфера, ват, герц тощо. Похiднi мiри впорядкованi за десятковою системою числення. Їхні назви утворюють шляхом використання назв вихiдних мiр у ролi кореня, до якого додають префiкси зi стандартним значенням, напр., деци-, санти-, мiлi-, мiкро-, або дека-, гекто-, кiло-, мега-. Як кореневi морфеми назв мiр, так i префiкси мають стандартне скорочене позначення (вiдповiдно: m, g, sec; l, dyn, cal, atm, W, Hz; d-, c-, m-, m-; D-, h-, k-, M- ). Паралельно з метричною мiжнародною системою мiр зберiгаються традицiйнi нацiональнi, а у валютно-фiнансовiй галузi система грошових одиниць ще дуже далека вiд унiверсальної.

Нагромаджений дотепер дослiдний матерiал мовознавства також придатний для угрупування навколо невеликої кiлькостi вихiдних унiверсальних мiр мови (одиниць мовознавства), якi вiдповiдають розглянутим далi галузям мовознавства (див. § 2.6-2.10). Це- (лiнґвiстичний) знак, (синтактичний) такт, (iндивiдуальний) текст, (аксiомовний) лект i (контрастомовний) топ. Кожна така вихiдна одиниця фактично являє собою iзоморф своєї областi лiнґвiстичних знань i тому дозволяє провадити первинну метризацiю (стандартне розчленування) вiдповiдного об’єктного поля. Похiднi одиницi вимiру стало можливим стандартизувати завдяки спецiально опрацьованiй нами категорiї циклiчностi масштабу одиниць, яка спирається на аналогiю зi щойно згаданою “десятковою” системою префiксiв, але включає лише п’ять компонентiв: елемент (префiкс моно-), фасет (мiкро-) , сектор (месо-), реґiон (макро-) i цiле (унi-). Мiж похiдними одиницями рiзних галузей були виявленi вже описанi вiдношення iзо- або гомоморфiзму (§ 1.8), що стало одним iз чинникiв їх iнтеґрацiї у єдину систему одиниць мовознавства. Iншим чинником стала темперацiя за їх допомогою вихiдної групи основних одиниць, що надало всiй системi рiвномiрно ступеневого характеру. Ключова проблема оптимальних дефiнiцiй кожного ступеня темперованої системи лiнґвiстичних одиниць була розв’язана завдяки концепцiї вищого вiдношення кожної одиницi (див. нижче § 4.04.1-4.).

Iнтеґрант “одиницi” (.4) як центральний щодо всiєї пiдсистеми суб’єктно орiєнтованих iнтеґрантiв виявився найбiльш формалiзованим у наявнiй лiтературi з мовознаства, що й дозволило опрацювати на його основi темперовану (рiвномiрно подiлену) “вимiрювальну рейку” вертикального параметра матрицi лiнґвiстичних знань. До цiєї темперованої “лiнiйки” надiйно прив’язуються щонайстрокатiшi вiдомостi й факти з числа охоплених матрицею (див. нижче § 4.04.1-2.).

У зв’язку з принциповою важливiстю цього iнтеґранта для органiзацiї та впорядкування цiлої матрицi лiнґвiстичних знань слiд спинитися детальнiше на основних положеннях темперацiї лiнґвiстичних одиниць, опрацьованої автором у спецiальному дослiдженнi (див. 193).

При конкретнiй розбудовi метамови системи одиниць мовознавства як найбiльш формалiзованої частини його теорiї ми орiєнтувалися на ряд методологiчних вимог, сформульованих для такого випадку Є. Д. Смирновою i П. В. Таванцем (див. 287, с. 12), намагаючись, зокрема:

- передбачити в метамовi засоби для опису синтаксичних властивостей мови-об’єкта;

- завбачити можливiсть створення для кожної формули мови-об’єкта еквiвалентної метамовної формули;

- подбати про те, щоб логiчнi засоби метамови були не менш багатi, нiж у мовi-об’єктi;

- включити до метамови додатковi змiннi вищого логiчного типу порiвняно зi змiнними мови-об’єкта.

Дотримання цих вимог мало такi наслiдки.

1. З iнтуїтивно усвiдомлюваної континуальностi мовного об’єкта було зроблено висновок, що правильно побудована метамова системи лiнґвiстичних одиниць (СЛО) також має цю континуальнiсть вiдображати. У запропонованiй темперованiй СЛО зроблено спробу наблизити розв’язок цього завдання, для чого запроваджено принцип iнварiантностi вищої (граничної) одиницi кожної даної галузi та нижчої (оперативної) одиницi вищеприлеглої галузi мовознавства.

2. Досягнення конкретної та сумарної еквiвалентностi метамовних формул лiнґвiстичних одиниць i вiдповiдних їм мовних елементарних об’єктiв з їхніми дефiнiцiями забезпечено попереднiм iндуктивним аналiзом останнiх та послiдовним експериментальним розподiлом їх за видiленими галузями мовознавства- при паралельному конструюваннi метатеоретичної сiтки темперованих лiнґвiстичних одиниць.

3. Логiчнi засоби темперованої СЛО не менш багатi, нiж в “одиниць мови”, адже редукцiю надлишкових ознак останнiх було здiйснено за рахунок не логiчних, а семантичних компонентiв традицiйних дефiнiцiй, а також шляхом усунення з них неiстотних ознак, тобто таких, якi виявили себе як другоряднi в свiтлi цiлiсного розумiння самої темперованої СЛО.

4. До метамови темперованої СЛО включено також додатковi iнтеґративнi поняття i змiннi вищого логiчного типу порiвняно зi змiнними мови-об’єкта, а саме:

- поняття вищого (суттєвого) структурного вiдношення кожної одиниці (що дозволяє вiдчутно розвантажити традицiйнi дефiнiцiї вiд безлiку посилань на безперечно наявнi, але нижчi, тобто вже включенi, врахованi на попереднiх ступенях СЛО вiдношення);

- поняття системного цiлого всiєї множини одиниць мовознавства (наслiдком якого стало i формулювання згаданого принципу iнварiантностi крайнiх одиниць сумiжних галузей);

- поняття послiдовної монотонностi взаємних вiдношень усiх сусiднiх одиниці (монотонна спадна або монотонно прибувна змiнна; вирiшальним наслiдком запровадження цього поняття стає субординацiя масштабiв одиниць: топи- лекти- тексти- такти- знаки);

- поняття темперованостi i темперованої змiни (рiвномiрностi масштабних iнтервалiв мiж одиницями як членами єдиної темперованої цiлої СЛО).

Вичерпна система дефiнiцiй запропонованої системи наведена в окремій праці (193), загальну систему темперованої СЛО подано тут нижче в § 4.04.1; можливостi кiлькiсної оцiнки кожної з одиниць вiдображенi в § 4.04.2.

Експлiкативна настанова (§ 1.9) на фундаментальному циклi розбудови ряду суб’єктних iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань дозволяє зосередитися на розглядi

(.6) закономiрностей мовних об’єктiв, якi фiксуються у рiзноманiтних константах, правилах, кореляцiях, законах та iнших формах вираження об’єктивних залежностей. Закон “вiдображає необхiдне, iстотне, стiйке, повторюване, загальне для даної галузi вiдношення мiж явищами об’єктивної дiйсностi... Закон виражає тенденцiю розвитку певної системи, межi її сталостi, а отже, принципи її органiзацiї та функцiонування. Закони є об’єктивними вiдношеннями, вони дiють з необхiднiстю i незалежно вiд свiдомостi й бажання людей. (...) Об’єктивнi закони вiдображаються на теоретичному рiвнi пiзнання у формi законiв науки. Ступiнь повноти й точностi вiдображення законiв у законах науки зумовлений ступенем розвинутостi практики й пiзнання” (347, с.155).

Вважається, що саме закони науки становлять основний змiст теорiї (див. 19, с. 404). Тому прикра вiдсутнiсть у ЛЭС (167) статей про десятки давно вiдкритих законiв синхронiчного мовознавства фактично означає деформацiю таким авторитетним словником дiйсного стану сучасних лiнґвiстичних знань. Брак законiв унеможливлює обґрунтування засобами iнформацiї словника навiть самого статусу мовознавства як науки. Слiд визнати, що у ЛЭС все-таки представлено статтi про 24 лiнґвiстичнi закони,- проте всi вони, крiм одного, стосуються виключно галузi iсторичної фонетики. Це веде до хибного висновку про якесь привiлейоване, якщо не абсолютно виняткове становище її в колi лiнґвiстичних дисциплiн. А однак у спецiальнiй лiтературi описанi щонайменше вiсiм десяткiв лiнґвiстичних законiв i закономiрностей, i немає такої дисциплiни сучасного мовознавства, де б уже не були вiдкритi закономiрностi “своєї” дiлянки лiнґвiстичного об’єкта (пор. нижче § 3.06; 3.16-3.106; 4.06).

Нарештi, застосування на фундаментальному циклi розбудови ряду суб’єктних iнтеґрантiв знань обґрунтувальної настанови системно-операцiйного пiдходу (§ 1.10) дає змогу зосередитись на

(.8) причинах та взаємодiї дослiджуваних явищ. Об’єктивне iснування причинностi полягає в наявностi просторових i часових кореляцiй, рiзноманiтних асоцiацiй, функцiональних залежностей, вiдношень симетрiї, iмовiрнiсних спiввiдношеннях тощо (див. 347, с. 100). Вiдомо, що категорiя причинностi вiдiграє важливу роль, зокрема, при опрацюваннi гiпотез i теорiй: “Гiпотетико-дедуктивний метод полягає у висуваннi гiпотез про причини дослiджуваних явищ i виведеннi висновкiв з цих гiпотез шляхом дедукцiї. Якщо одержанi наслiдки вiдповiдають усiм фактам, даним у гiпотезi, то ця гiпотеза виявляється вiрогiдним знанням” (там само, с. 83). При цьому гiпотези й висновки переростають в одержанiй аксiоматичнiй системi вiдповiдно у аксiоми й теореми (там само). Картина каузальних вiдношень ускладнюється ще й тим, що “причина i наслiдок- це... сторони взаємодiї, у якiй наслiдок, зумовлений причиною, чинить зворотний вплив на причину” (146, с. 241). Однак i ця дiлянка лiнґвiстичних знань також має бути врахована в загальнiй матрицi, “оскiльки наукове дослiдження зрештою ставить своїм завданням розкриття основних причинних залежностей” (там само, с. 242), а “взаємодiя є iстинною causa finalis (кiнцевою причиною) речей... Тiльки виходячи з цiєї унiверсальної взаємодiї, ми приходимо до дiйсного каузального вiдношення” (98, с. 210-211).

З технiчних мiркувань (бажанiсть розмiстити пiд цифрою .9 iнтеґрант “лiтература галузi”) було визнано за можливе включити до змiсту iнтеґранта “причини” (.8) поняття не лише фундаментального, але й наступного предметного циклу, а саме- рiзновиди причин (повна i специфiчнi або частковi), пiдставу i привiд явища, пов’язанiсть каузальностi з iсторичним розвитком об’єкта, прогностичнi перспективи використання знань про причини для передбачення наслiдкiв тощо.

Таким чином, спроектувавши до кiнця ступенi системно-операцiйного пiдходу на множину загальних метатеоретичних понять з метою вiднайти серед останнiх придатнi для об’єднавчої ролi загальнонаукових iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань, ми прийшли до вiдбору п’ятьох iнiцiальних (вихiдних) груп дедуктивних суб’єктних iнтеґрантiв фундаментального циклу лiнґвiстичної метатеорiї, якими виявилися:

- обмеження галузей та вiдповiдних об’єктних полiв;

- аксiоми (постулати) i проблеми;

- одиницi, мiри, величини;

- закони, закономiрностi;

- причини, пiдстави.
 

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.2. Предметний цикл метатеорiї

Спробуємо показати пов’язанiсть теоретичних категорiй предметного циклу розбудови метатеоретнчного ряду iнтеґрантiв знань з категорiями попереднього фундаментального циклу. На гiпотетико-емпiричному рiвнi теорiї, якому у пропонованiй метатеорiї мовознавства вiдповiдає предметний цикл, “наявнiсть зв’язку з емпiричним матерiалом веде до того, що дедуктивнi аналоги гiпотетико-дедуктивної теорiї (пор. попереднiй фундаментальний цикл.- К. Т.) немовби ”вбираються в новий одяг“... Постулати й теореми перестають бути пов’язаними тiльки з абстрактними об’єктами, а завдяки емпiричнiй iнтерпретацiї стають висловленнями про реальний свiт” (19, с. 404).

Перший, заперечний ступiнь системно-операцiйного пiдходу (§ 1.6) у предметному циклi представлений етапом.

(.1) обмеження предметних областей окремих теорiй та гiпотез на основi вiдповiдного загального методу. За сучасного стану опрацювання лiнґвiстичної теорiї нерiдко доводиться мати справу не з надiйно обґрунтованими i доведеними теоремами, а з їх попередницями- гiпотезами, що являють собою тимчасовi, iмовiрнi, допустовi вiдповiдi на певнi проблеми. Поряд з розглядуваними категорiями в цiй групi вживається також поняття теоретичної концепцiї. Це- “система поглядiв на те чи iнше явище, процес, спосiб розумiння, тлумачення якихось явищ, подiй” (347, с. 241), їх опрацювання (iнтерпретацiя) дослiдником (див. 146, с. 263), причому погляди, з яких складається концепцiя,- взаємно пов’язанi i випливають один з одного (347, с. 241).

У дедуктивному розгортаннi ряду суб’єктних iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань логiчним попередником цього етапу виступає обмеження об’єктного поля цiлої галузi (.0), до якої входить дана теорiя, а наступником- формування аксiом (.2), без яких у дедуктивних теорiях неможливо довести iстиннiсть їхніх тверджень.

Черговiй, описовiй настановi системно-операцiйного пiдходу (§ 1.7) вiдповiдають на конкретнiшому порiвняно з фундаментальним предметному циклi

(.3) фiксацiя номенклатури i частково- конструювання фактiв (у їх об’єктно зумовленiй сферi). На вiдмiну вiд термiнiв, якi позначають необхiднi поняття теорiї, номенклатура називає об’єкти дослiдження. Тут відмінність у тому, що вiдношення позначання вдається розкрити у дефiнiцiї, тоді як називання може бути здiйснене простою фiксацiєю назви при описi або зображеннi вiдповiдного об’єкта.

В загальному контекстi дедуктивної розбудови ряду суб’єктних iнтеґрантiв знань процедурi фiксацiї номенклатури передує дефiнiцiя понять та формування аксiом (.2), а сформований масив термiнiв i номенiв є передумовою для постановки проблеми величин та одиниць (.4).

Щодо факту, то вiн, як вiдомо, має подвiйну природу. Вiдображаючи, з одного боку, певнi об’єктивнi властивостi предмета, вiн водночас не може бути вiльним вiд суб’єктивного складника, Без цього складника факт не став би фактом, а залишився б, несприйнятий, нерозрiзнений, у складi об’єктивної подiї або явища (пор. нижче § 4.02.1.1-2). Як елементарне судження, факт спирається на вихiднi об’єктивнi компоненти, що звичайно вже мають свою назву, тобто охопленi номенклатурою мови, i певнi термiнологiчно оформленi поняття. Факти можуть бути як початком, так i наслiдком теоретичних мiркувань (347, с. 536). Натрапляючи на ще невiдомi факти, якi не вдається пояснити з наявних знань, дослiдник одержує вихiднi данi для формулювання проблеми- теоретичного або практичного завдання, шляхи розв’язання якого i можливий розв’язок до часу невiдомi (див. там само, с. 416).

Подальша, iнтерпретативна настанова (§ 1.8) дозволяє приступити на предметному циклi метатеорiї до

(.5) суб’єктивної сторони конструювання фактiв та до встановлення методичних прийомiв даної галузi знань. “Факти виражаються у словеснiй, графiчнiй та iнших формах, якi пов’язують їх з усiєю системою набутих людиною знань. Отже, факт- не тiльки вiдображення об’єктивних, незалежних вiд людини властивостей предмета...” (там само, с. 536). Суб’єктивний момент є другим невiддiльним складником факту, адже кажучи про свої спостереження, дослiдники кажуть не тiльки про те, що бачать, вони несвiдомо впливають на безпосередньо бачене ними, через зумовлені даною етномовою поняття, якi є в словах (див. 70).

Як випливає з самого розумiння сутностi конкретно-наукових методiв, вони також зумовленi, з одного боку, особливостями предмета дослiдження, а з iншого- законами його розвитку, схопленими у свiдомостi. Вибiр методiв та їх застосування теж залежать як вiд специфiки об’єкта, так i вiд цiлей дослiдника та його можливостей (там само, с. 287-288). Конкретно-науковi методи являють собою реальнi шляхи, способи взаємодiї суб’єкта та об’єкта пiзнання, прийоми освоєння вiдповiдної областi мовної дiйсностi. Iншими словами, конкретнi методи формуються на основi та в процесi дiяльностi (146, с. 348). “Iнодi метод ототожнюють з пiзнаними закономiрностями (пор. 347, с. 287.- К. Т.), але це не можна вважати правильним, адже метод i закономiрностi- це не одне й те саме; метод- це шлях, спосiб дослiдження й перетворення дiйсностi на пiдставi знань закономiрностей розвитку цiєї дiйсностi, а закономiрностi- те, що iснує поза людиною, яка пiзнає, i незалежно вiд неї” (146, с. 349).

Якраз внаслiдок застосування методiв (.5), що спираються на системи одиниць (.4), наука i пiзнає певнi закономiрностi (.6).

Фундаментальними рисами наукового методу вважають його спадкоємнiсть, єднiсть i мiнiмiзацiю знань (158, с. 322). Подiляють методи на двi групи: методи вiдбору, фiксацiї та перевiрки фактiв (критичнi, описовi, експериментальнi) і методи аналiзу, систематизацiї вихiдних даних та їх синтезу (статистичнi, системнi, генетичнi, iсторичнi, каузальнi та iн.) (347, с. 288). Таким чином, серед методiв є такi, що вiдповiдають у логiчному планi кожнiй з настанов системно-операцiйного пiдходу; проте у генетичному планi метод безперечно пов’язаний з категорiєю суб’єкта в першу чергу.

Застосовуючи на предметному циклi розгортання ряду суб’єктних інтеґрантiв знань чергову настанову системно-операцiйного пiдходу- експлiкативну (§ 1.9), ми приходимо до розгляду

(.7) класифiкацiй дослiджуваних об’єктiв. Наукове пояснення полягає, як вiдомо, в розкриттi сутностi предметiв i явищ об’єктивного свiту через з’ясування законiв їхнього розвитку чи функцiонування, виявлення механiзму дiї тощо (там само, с. 398). Названi операцiї передбачають необхiдну систематизацiю мовного матерiалу. Остання являє собою “процес зведення окремих знань про предмети (явища) об’єктивної дiйсностi до єдиної наукової системи, встановлення їхньої єдностi... Систематизацiя завжди однобiчна, бо логiчнi системи неспроможнi вичерпно вiдобразити закономiрностi об’єктивних систем” (там само, с. 477-478). З останнього положення випливає, що категорiя “класифiкацiя” вужча вiд попередньо розглянутої фундаментальної категорiї “закономiрнiсть” (.6), проте спiльно з нею вона уможливлює розумiння причин явищ, тобто логiчний перехiд до наступного поняття (.8) в ряду суб’єктно орiєнтованих загальнонаукових iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань.

Двома способами систематизацiї понять виступають їх координацiя та субординацiя. При першому способi йдеться лише про однопорядковi знання, якi розташовуються “просто” у певнiй послiдовностi. Спiввiдношення мiж кiлькома поняттями, рiвною мiрою пiдпорядкованими тому самому родовому поняттю, i буде називатися координацiєю (146, с. 266). Кожен елемент такого ряду зберiгає своє самостiйне значення. При другому способi систематизацiї “бiльшiсть елементiв системи не є самостiйними, а визначаються iншими її елементами, пiдпорядковуються їм. (...) Розкриття субординацiї категорiй дає можливiсть глибше i точнiше встановити i координацiю їх” (347, с. 241).

Якщо на початкових етапах пiзнання систематизацiя об’єктiв дослiдження часом спирається i на неiстотнi, але зручнi за даних обставин ознаки (напр., алфавiтний, тематичний, гнiздовий принципи розмiщення слiв у словниках), то на предметному циклi розбудови ряду суб’єктних iнтеґрантiв експлiкативна настанова спонукає до вiдшукування найiстотнiшої пiдстави для впорядкування. Цiєю пiдставою може бути родове поняття розглядуваних явищ. Тодi самi явища виявлятимуть щодо нього видовi ознаки. Саме у такий спосiб i формується класифiкацiя- “подiл предметiв на класи на основi їхнiх спiльних ознак з утворенням певної системи класiв даної сукупностi предметiв” (там само, с. 220). У логiчному планi класифiкацiя являє собою окремий випадок застосування операцiї подiлу обсягу понять (див. там само i § 2.1.2).

Сукупнiсть принципiв i правил класифiкацiї лiнґвiстичних об’єктiв (мов та “мовних одиниць”) розглядає таксономiя. Послiдовний вертикальний рух при побудовi класифiкацiї формально забезпечується в таксономiї наявнiстю спецiально опрацьованих iєрархiчних ранґiв (категорiй), “пов’язаних вiдношенням послiдовного включення вiд нижчого ранґу до вищого; кожному ранґу в таксономiї вiдповiдає клас об’єктiв (таксон), характеризований певним ступенем спiльностi” (58, с. 504). Класифiкацiї подiляють на природнi та штучнi. “У природнiй класифiкацiї подiл предметiв на класи й пiдкласи вiдбувається за найiстотнiшою ознакою (пiдставою). Така класифiкацiя має пiзнавальне значення. Прикладами природної класифiкацiї є перiодична система елементiв Д. I. Менделєєва” (347, с. 220), генеалогiчна класифiкацiя мов. Приклад штучної класифiкацiї- лiнґвiстична типологiя (див. 58, с. 504).

З’ясувавши далi причиннi залежностi та взаємозв’язок дослiджуваних явищ (див. § 2.1.8), наукове пiзнання розв’язує тим самим i своє головне завдання. Загальнонауковими поняттями § 2.1 та 2.2 вичерпується, таким чином, i список суб’єктно спрямованих категорiальних iнтеґрантiв, здатних об’єднати всю мислиму область вивчених мовних об’єктiв.

На завершення розгляду цiєї дiлянки побудови лiнґвiстичної метатеорiї вкажемо на її вiдповiднiсть вимогам аксiоматичного методу (див. 347, с. 15), згiдно з якими при конструюваннi формалiзованих мовних систем слiд дотримуватися чiткого розрiзнення штучної формалiзованої мови (в нашому випадку- це система суб’єктних iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань) i тiєї змiстовної предметної областi, яка в нiй вiдображена (в даному разi- це самi лiнґвiстичнi знання). Видiленi у двох попереднiх циклах побудови категорiї тепер можуть бути використанi в функцiї загальнонаукових iнтеґрантiв загальної матрицi лiнґвiстичних знань як її горизонтальний параметр. Для подальших потреб побудови (див. роздiл 3) наводимо пояснений у § 2.0-2.2 порядок розгляду цих iнтеґрантiв у наведеній в розділі 3 матрицi, їхні формалiзованi позначення та повнi назви:
 
.0 (Г) - обмеження галузей та їхніх об’єктних областей;
.1 (Т) - обмеження теорiй та їхніх об’єктних областей;
.2 (А) - аксiоми, проблеми, поняття;
.3 (Н) - номенклатура, факти1;
.4 (О) - одиницi вимiру, величини;
.5 (М) - методичнi прийоми, способи, факти2;
.6 (З) - закони, закономiрностi;
.7 (К) - класифiкацiї;
.8 (П) - причини, пiдстави, наслiдки;
.9 (Л) - лiтература галузi (див. далi, § 2.4).

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.3. Впроваджувальний цикл метатеорiї

Теоретичнi системи - вiдкритi, вони розвиваються, i вдосконалення їхньої структури досягають завдяки спiввiднесенню з емпiричним рiвнем знань та розширенню експериментальної ситуацiї (див. 180, с. 358). Переважна бiльшiсть вiдомих лiнґвiстичних фактiв, у яких фiксовані мовнi явища, опиняється в рамках вiдомих теоретичних схем, тим самим пiдтверджуючи їх. Певнi факти суперечать окремим теоретичним побудовам, тобто їх спростовують. Цим вони дають позитивнi iмпульси для усвiдомлення та формулювання нових наукових проблем.

Говорячи про точнi науки, Л. де Бройль писав, що “викладання, за самою суттю своєю, має схильнiсть до догматизму, ... прагне надати остаточної, застиглої форми стану наших знань, насправдi завжди тимчасовому” (40, с. 343). На нашу думку, становище з викладанням мовознавства- вiдмiнне: з одного боку, тут досi триває первiсне нагромадження описiв та дидактичних коментарiв до нових i нових побудов теоретикiв; з iншого боку- помітно спроби обмежитися у викладаннi певною поняттєвою серцевиною науки. В результатi вiдбувається “синтезування в одну картину... рiзних, часто взаємно протилежних або взаємно доповняльних теорiй, понять чи концепцiй” (197, с. 587). Ситуацiя ускладнена іще й тим, що ряд теоретичних понять i концепцiй мовознавства запозиченi з сусiднiх наук, як-от: цiлком метафоричнi поняття генеалогiї мов (спорiдненiсть, сiм’я), ряд понять лiнґвостратиграфiї, семасiологiї (поле, iнформацiя), структуральної граматики (трансформацiя, валентність, iзоморфiзм) тощо (пор. 22, с. 206). Звичайно, аналогiчний характер цих понять корисний тим, що спонукає до мiркувань, проте аналогiя дає iмовiрнiсне знання, вiдображає дiйснiсть лише приблизно (див. 146, с. 361), а тому зробити здобуте за аналогiєю знання цiлком вiрогiдним можна тiльки шляхом його дедуктивного обґрунтування (див. 280, с. 495), що принципово важливо для нашої теми.

Розгляньмо тепер, якi саме лiнґвiстичнi факти пiдтверджують або спростовують виправданiсть видiлення кожного з окреслених вище метатеоретичних iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань.

(.0) При наявному станi обмеження об’єктних областей мовознавства в цiлому та його окремих галузей лiнґвiстичними об’єктами беззастережно визнають такi масиви знань: лексика мов, їхня граматика (але не логiка), дiалектне розшарування етномов, багатомовнiсть людства, мовнi контакти, переклад. Статус порубiжних або промiжних дисциплiн (з вiдповiдними предметними областями) мають нейро- та психолiнґвiстика, еристика, риторика, стилiстика, топонiмiка, такi прикладнi науки, як лiнґводидактика або логопедiя. Неоднозначнiсть їхнього наукового статусу видно, зокрема, в тому, що вiдомостi про цi дисциплiни подають лише окремi пiдручники з мовознавства, та й то хiба у найзагальнiших рисах. Вище вже згадано, що здобутки лiнґвостатистики практично вiдсутнi в ЛЭС (167). Чинна УДК вiдносить проблеми стилiстики прози до галузi “Теорiя i вивчення лiтератури” (див. 394, рубрика УДК 82.0), тодi як усi проблеми поезiї (у тому числi й стилiстичнi)- до роздiлу мовознавства “Вiршування” (УДК 801.6), який, до речi, розмiщено мiж роздiлами “Граматика” (УДК 801.5) та “Допомiжнi фiлологiчнi дисциплiни” (УДК 801.7). До позалiнґвiстичних областей УДК вiдносить “Дiалектнi, лiнґвiстичнi атласи” (УДК 084.4), “Системи письма й писемностi” (УДК 003), “Голос. Мовлення (Фiзiологiя людини)” (УДК 612.78). Цiлком поза полем дослiдження лiнґвiстики опиняються в УДК такi областi, як “Мислення. Формування iдей i понять. Абстрагування. Рефлексiя. Судження. Умовиводи. Iндукцiя. Дедукцiя” (УДК 159.955). Вся ця тематика вiднесена чомусь до психологiї. Щоправда, область “Поняття. Судження. Висловлення. Умовиводи. Дедукцiя. Iндукцiя. Аналогiя” може дослiджувати й логiка (УДК 161/162),- але не мовознавство. Нарештi, мовлення, читання, письмо можна розглядати також як “Окремi руховi функцiї” (УДК 159.946)- знову ж таки в межах психологiї. А от дослiдження в рамках мовознавства психологiчних механiзмiв мовлення передбачено тiльки опосередковано, через операцiю приєднання дескрипторiв.

Традицiя “вiдбирати” потрiбнi iншим наукам дiлянки мовних явищ настiльки вкоренилася, що нерiдко про мову просто забувають у серйозних i солiдних класифiкацiях наук. Зокрема, промовистим є брак згадки про мовознавство у прогностичних перелiках наук. Так, серед постульованих I. Б. Новиком (216, с. 319) “фiзикоподiбних, екологiчних i гуманiтарних” наук мовознавству мiсця немає, так само, як i в схемi Б. М. Кедрова (128, с. 30), де, проте, розрiзненi науки про природу, суспiльство i мислення. Становище трохи полiпшилося в останнiх енциклопедичних виданнях (347; 167 тощо).

(.1) Щодо вiдповiдностi мовної дiйсностi лiнґвiстичним теорiям, то зрозумiло, що кожна з теорiй так чи iнакше спирається на аналiз певної, “своєї” групи фактiв, якi й притягаються в разi потреби для доказу iстинностi теорiї. Окремi науковi теорiї вiдмiнні за обсягом пояснюваних ними явищ та за ступенем опрацювання. Серед детальнiше опрацьованих можна назвати, наприклад, теорiю подвiйної артикуляцiї А. Мартiне, теорiю актуального членування висловлень Ш. Балi, теорiю мовленнєвих актiв Дж. Остiна- Дж. Серля та iн. Менш опрацьованими можна вважати, наприклад, теорiю поля Й. Трiра, теорiю тексту, гiпотезу глибини В. Iнґве, гiпотезу лiнґвiстичної вiдносностi Гумбольдта- Сепiра- Уорфа та iн. Як спроби принаймнi хронологiчного впорядкування численних теорiй сучасної лiнґвiстики слiд розглядати їх навчальнi деталiзованi огляди та хрестоматiї (див. 110, 140, 220-222, 430, 431, 436 i под.).

(.2) Як слушно вважає М. Е. Омельяновський (225, с. 324), наявнiсть у теорiї системи аксiом (постулатiв)- це ознака її логiчної завершеностi. Такої загальновизнаної системи аксiом у мовознавствi ще немає. Наш неґативний досвiд розгляду властивостей мовних явищ, наприклад, у свiтлi аксiом арифметики свiдчить, що жодна з останнiх не може бути застосована до мови, а отже, за сутнiстю своєю арифметичний рух думки є повною протилежнiстю щодо мовного. Конкретно йдеться про аксiоми рiвностi третьому, рефлексивностi, симетричностi, транзитивностi й комутативностi (пор. 146, с. 23). З iншого боку, вiдомi спроби видiлити й характеризувати постулати, що реально дiють у мовознавствi (див. 292, с. 301-304).

Говорячи про ступiнь вiдповiдностi мовної дiйсностi наявним у науковому обiгу дефiнiцiям лiнґвiстичних термiнiв, слiд погодитися, що, оскiльки передумовою вiдтворення конкретного в мисленнi є абстракцiя (див. 347, с. 10), то всi розбiжностi дефiнiцiй впираються в перевiрку обґрунтованостi використаних у них абстрактних (загальних) понять. “Нескiнченної дискусiї про поняття можна уникнути не тим, щоб намагатися якомога швидше її перервати, а тим, аби здiйснити прояснення понять” (177, с. 73). Такому проясненню певною мiрою має сприяти i ця праця, у якiй в ролi дефiнiєнсiв використовуємо, як правило, найзагальнiшi науковi категорiї.

(.3) Знайомi специфiчнi явища мов пiдводяться пiд уже наявнi номени, для нових явищ запроваджують новi номенклатурнi назви. Як зазначалося, те саме явище дiйсностi може вiдповiдати кiльком нетотожним фактам i навпаки, за одним фактичним описом можуть стояти рiзнi явища.

Так, почувши в чужому мовленнi ненормативну послiдовнiсть “прецендентом”, ми можемо вбачати в нiй принаймнi 6 рiзних фактiв, а саме: 1) факт позначення, 2) факт синтактики, З) факт iдiомовлення та iндивiдуальної культури, 4) факт аксіомовлення та групової культури, 5) факт мiжмовних контактiв (запозичення), 6) факт iсторичного розвитку мов (див. § 4.02.1.1-2). З iншого боку, тотожнi явища можуть приховуватися за формально рiзними синонiмами, трансформами, перекладами, мiжрiвневими переказами однiєю етномовою, iдiолектними iнтерпретацiями.

(.4) Розв’язок проблеми дефiнiцiй похiдних лiнґвiстичних понять залежить вiд ступеня впорядкованостi нечисленної групи фундаментальних понять, визнаних за величини, i не меншою мiрою- вiд рiвня стандартизацiї вiдповiдних лiнґвiстичних одиниць. До складу сиґнiфiкативних одиниць входять такi види лiнґвiстичних знакiв: слова, основи, морфеми,- а також артикуляти й диференти. Синтактичнi одиницi включають п’ять видiв тактiв: словоформи, синтагми, речення, НФЄ (абзаци), уривки. Iдiомовнi одиницi- це рiзнi види текстiв: пасажi, частини, твори, цикли творiв (ансамблi), доробки. Аксiомовнi одиницi являють собою кiлька видiв лектiв: iдiолекти, вернакули, говiрки, дiалекти, цiлоетнiчнi мови. Нарештi, трансмовнi (контрастивнi) одиницi- рiзнi види топiв (багатомовних систем): локальнi, парцiальнi, домiнiальнi, реґiональнi, ґлобальнi. З усiєї множини лiнґвiстичних фактiв нам не трапилося жодного, який не мiг би бути пояснений у своєму визначеннi через одне з названих тут загальних понять (тимчасово залишаємо осторонь iсторичну область явищ).

(.5) Вiдомостi про конкретнi лiнґвiстичнi методи дослiдження мовних явищ представленi в синтетичних зведеннях досить повно (див., наприклад, 110, 140, 220, 292, 294 та iн.). Проте, з огляду на свою практичну спрямованiсть, методи синхронiчного мовознавства деталiзованi в цiлому бiльше, нiж iсторичнi. Появу нових методiв здатнi викликати як новi факти, так i новi цiлi дослiдникiв. Цi ж причини можуть сприяти перемiщенню спецiальних методiв до предметної областi загальнолiнґвiстичної теорiї, переосмисленню та адаптацiї їх для нових потреб. У галузi лiнґвопедагогiки усвiдомлено необхiднiсть пошукiв нових методiв для оволодiння конґруентнiстю, конективнiстю, когерентнiстю iноземного мовлення, етноспецифiки його лексики та граматики. Потрiбними, а отже нестороннiми для лiнґвопедагогiки стають i деякi методи психологiї засвоєння мови, зокрема, методи ефективного запам’ятовування мовного матерiалу, боротьби з його забуванням (див. 286, с.121-124).

(.6) Говорячи про численнi мовнi явища, якi уможливлюють виявлення закономiрностей, не можна не вказати на парадоксальне становище з iнформацiєю в галузi лiнґвостатистики. Складається враження, що автори довiдникiв i пiдручникiв з якихось причин виявляють недовiру, iґнорування або байдужiсть до безперечно важливих лiнґвостатистичних закономiрностей, безлiч разiв випробуваних практикою. Фраґменти знань про цi закономiрностi розкиданi по важкодоступних джерелах (переважно iноземними мовами) i лише побiжно й суперечливо переказані у деяких оглядових працях. Конкретно тут iдеться про вiдкритi за XX столiття залежностi мiж обсягом засвоєної учнем частини лексики та кiлькiстю впiзнаваних слiв пересiчного тексту (Есту, Зiпф) або розумiнням тексту (Ґiро); мiж частотою слова та його ранґом (Есту, Зiпф), числом значень (Зiпф, Юл), валентностей (Зiпф, Гердан), довжиною у фонемах (Зiпф, Флеш), вiком (Зiпф, Арапов, Герц) та iн. Всi цi закономiрностi важливi як для теорiї, так i для практики навчання та вивчення мов, дешифрування текстiв, укладання словникiв та граматик. До цих безперечно лiнґвiстичних закономiрностей тяжіє ще низка лiнґвопсихологiчних, а саме: константи Мiлера- Iнґве, Караулова, Сводеша, Мiлевського, Кожевникова- Чистович, Бумера; iндекс читаностi Флеша, правила Йоста; закони Єркса- Додсона, Ебiнгауза- Джонза, Вебера- Фехнера, Бугера- Вебера у їхнiй фонетико-фонологiчнiй iнтерпретацiї (див. 6, 119, 124, 198, 269, 286, 301, 306, 312, 315, 316, 318, 320, 321, 366, 459).

До цього перелiку варто додати ще декiлька кореляцiй, вiдкритих у дiалектологiї та лiнґвогеографiї: правило Асколi, правило периферiйних архаїзмiв, iнтерпретацiя типiв iзоглос А. Вейнена (501) та iн. Важливо наголосити на потребi кращого, новiшого висвiтлення,- зокрема, в нормативних курсах мовознавства,- вже нагромаджених знань про лiнґвiстичнi закони, беручи до уваги їхню першорядну роль для формування дослiдницької позицiї майбутнього фахiвця, адже “всякий закон науки, правильно вiдображаючи дiйснiсть, разом з тим показує, як треба вести дослiдження у вiдповiднiй сферi буття; будучи пiзнаним, вiн у певному розумiннi стає також методом пiзнання” (347, с. 287).

(.7) Переходячи до лiнґвiстичних явищ, якi пiдтверджують уже опрацьованi класифiкацiї, слiд визнати, що в їхньому свiтлi заслуговує на значно бiльшу увагу контенсивна класифiкацiя мов (яку досi вважають типологiєю, тобто штучною класифiкацiєю,- всупереч її переконливiй iсторичнiй iнтерпретацiї, опрацьованiй Г. А. Климовим та О. Ф. Лосєвим). Нагромаджено достатню кiлькiсть даних для створення узагальнених карт мовних лiґ, свiтової карти дiалектiв, карти мовних фiл (що їх реконструювали Х. Педерсен, В. М. Iллiч-Свiтич, С. О. Старостiн, С. Л. Нiколаєв, О. С. Мудрак, П. Бенедикт, М. Рулен та iншi вченi). Численнi мовнi факти однiєї лише лiнґвопедагогiки переконливо вказують на зв’язок її мовних проблем з нейролiнґвiстикою (класифiкацiя афазiй, карта мовленнєвих полiв мозку за О. Р. Лурiя та К. Бродманом). Про поширенiсть нехтування навiть звичайних i повсюдно визнаних засобiв узагальнення знань говорить, наприклад, те, що вже згаданий ЛЭС не має жодної лiнґвiстичної або дiалектної карти (!), не кажучи про графiчнi iлюстрацiї до решти згаданих тут класифiкацiй (за винятком кiлькох фраґментiв генеалогiчних побудов,- див. 167, с. 95-98).

Частiше зустрiчаються посилання на генеалогiчну класифiкацiю мов, морфологiчну та синтаксичну типологiї, на класифiкацiї звукотипiв (зокрема, на мiжнародний фонетичний алфавiт), на класифiкацiю диференцiйних ознак фонем (Якобсона- Фанта- Гале) та деякi iншi, що свiдчить про порiвняно глибше проникнення iнтеґральних теоретичних iдей до названих дiлянок лiнґвiстичних знань.

(.8) Нарештi, в галузi дослiдження взаємодiї та детермiнацiї мовних явищ теоретичнi узагальнення мовознавства дають певний рiвень розумiння причин таких мовних феноменiв, як мовнi пластiї, формування й розвиток другої сиґнальної системи, диференцiацiя прамов, розвиток лексики та граматики, позицiйних та iсторичних чергувань звукiв, формування семантико-логiчної детермiнанти контенсивного розвитку мов, iснування деяких констант, появи й розвитку письма та iн. Проте пiзнанням самих лише причинних зв’язкiв дослiдження взаємодiї речей не вичерпується. Звичайно, об’єктивнi характеристики будь-якої складної багаторiвневої системи не можна одержати без попереднього дослiдження її елементiв та їхнього взаємного впливу. Однак i дослiдження взаємодiї- не самоцiль, а лише сходинка до пiзнання цiлiсних властивостей системи (в даному разi- системи лiнґвiстичних знань). Взаємодiя елементiв якраз i є механiзмом виникнення iнтеґральних (цiлiсних) властивостей системи (див. 332, с. 283, 276), виявлення структури якої стає можливим внаслiдок виконання цiлої описаної дослiдницької програми.

Випробовування у практицi всiх видiлених ранiше суб’єктних iнтеґрантiв вичерпує змiст четвертого, впроваджувального циклу розгортання ряду загальнотеоретичних iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.4. Кумулятивний цикл метатеорiї

Застосування настанов системно-операцiйного пiдходу до останнього, кумулятивного циклу розвитку метатеорiї полягає у класифiкацiї за щойно описаними загальнонауковими iнтеґрантами.

(.9) лiтератури галузей, яка сама становить завершальний суб’єктний iнтеґрант узагальнювальної матрицi лiнґвiстичних знань.

Критична настанова, уможлививши на попереднiх циклах обмеження об’єктних областей окремих галузей (.0) та конкретних теорiй (.1), пiсля добору вiдповiдних фактiв знаходить на кумулятивному етапi своє логiчне завершення у спецiальнiй науково-критичнiй лiтературi, зокрема, у рецензiях, критичних роздiлах або тезах статей, дисертацiй, монографiй (див. 110, 147, 172, 219, 220, 222, 244, 458, 502; критичнi статтi до окремих роздiлiв у томах “Нового в (зарубежной) лингвистике” та iн.).

Описова настанова, дозволяючи зосередитись на (.2) формулюваннi дефiнiцiй лiнґвiстичних термiнiв та сполучних аксiомах, а потiм - на фiксацiї номенiв та (частково) конструюваннi фактiв (.3), пiсля вiдповiдного збагачення цих конструктiв у практицi дає плiдний матерiал для термiнологiчних словникiв (див. 15, 31, 65, 153, 185, 213, 253, 254, 261, 347, 471, 474 та iн.). Про уточнення дефiнiцiй i фактiв iдеться, звичайно, i в наукових статтях, дисертацiях, монографiях.

Iнтерпретативна настанова дає змогу на попереднiх циклах побудови метатеорiї (.4) виявити обмежену кiлькiсть вихiдних мовних величин, опрацювати систему одиниць для їх вимiру, (.5) згрупувати конкретнi лiнґвiстичнi методи, доконструювати факти. Iнтерпретацiя фактiв i перевiрка практикою методiв складають помiтну частку в сучасних публiкацiях з мовознавства. Їхнi матерiали показують, зокрема, “неухильний розвиток iдеї розчленування дослiджуваних об’єктiв на вихiднi окремi елементи (“кванти”). Це має мiсце i в теорiї iнформацiї, i в генетицi, i в психологiї... (бiти, гени, елементарнi психiчнi акти...)” (216, с. 304). У мовознавствi такими вихiдними елементами вважають, залежно вiд обраної областi дослiдження, диференцiйнi ознаки, артикуляти (фонеми або графеми), мiнiмальнi лiнґвiстичнi знаки (морфеми), мiнiмальнi автономнi (цiльнооформленi) одиницi- слова (словоформи), мiнiмальнi предикативнi блоки, мовленнєвi акти, мiнiмальнi соцiолекти (iдiолекти), окремi етномови (див. 51, 110, 146 167, 356, 413, 430, 431, 438, 455 тощо).

Експлiкативна настанова, забезпечуючи впорядкування знань шляхом (.6) встановлення закономiрностей та (.7) класифiкацiй, пiсля збагачення їх фактами дiйсностi на практицi веде до створення праць енциклопедичного характеру- галузевих довiдникiв, енциклопедiй, а також переважно експлiкативних монографiй (див., наприклад, 9, 64, 103, 112, 132, 146, 167, 172, 174, 204, 288, 289, 392, 428, 437, 443 та iн.).

Нарештi, обґрунтувальна настанова на (.8) з’ясування причинних зв’язкiв та взаємодiї мовних об’єктiв з середовищем i мiж собою приводить до створення переважно обґрунтувальних монографiй та iншої методологiчної лiтератури (див. 33, 146, 219, 220, 222, 226, 231, 293 та iн.).

Дидактичнi жанри публiкацiй (посiбники, пiдручники, лекцiйнi курси) покликанi вiдображати всi аспекти нагромаджуваних лiнґвiстичних знань. Вони наближають дослiдницьку iнформацiю до рiвня розумiння студентiв або уможливлюють орiєнтацiю в нiй фахiвцiв сусiднiх галузей знань (див. 25, 72, 74, 92, 126, 141, 142, 258, 277, 281, 293, 459 та iн.). До цих жанрiв близькi також реферативнi збiрники та науково-популярна лiтература.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.5. Симетричнiсть розбудови об’єктних iнтеґрантiв знань

(1) АНАЛIЗ БАЗИСНИХ ПОНЯТЬ СЕМIОТИЧНОЇ КОНЦЕПЦIЇ ПIРСА- МОРIСА

Як було сказано вище (§ 2.0), для вертикального параметра узагальненої матрицi лiнґвiстичних знань в ролi її об’єктно орiєнтованих, конкретно-наукових iнтеґрантiв використано впорядкований ряд галузей сучасного мовознавства з вiдповiдними предметними областями. Найзагальнiшою пiдставою для видiлення цих областей визнано ряд найсуттєвiших спецiальних ознак мовних явищ, якими де факто вважаються:

- контрастомовнi ознаки (iншомовнi, контактнi, соцiостатуснi);

- аксiорiвневi ознаки (дiалектнi, вернакулярнi, комунiкативнi);

- iдiолектнi ознаки (iндивiдуальнi, текстовi, перформативнi);

- дистрибутивнi ознаки (синтактичнi, синтагматичнi, парадигматичнi);

- знаковi ознаки (семантичнi, артикуляторнi, позначальнi).

Попри всю складнiсть реальної мовної дiйсностi можна твердити, що “виснаженi абстракцiї”, до яких тяжiють вiдповiднi галузi, в цiлому вiдповiдають постульованим Пiрсом i Морiсом (див. 235, 461, с. 19) вихiдним категорiям семiотики: прагматицi (першi три ознаки), синтактицi (четверта ознака) та семантицi або сиґнiфiцi (п’ята ознака). Для того, щоб у цьому переконатися, розгляньмо детальнiше вихiдну теоретичну концепцiю семiотики.

Шукаючи ще пiвстолiття тому шляхiв узагальнення лiнґвiстичних знань, Ч. Морiс чiтко усвiдомлював, чого саме для цього бракує: “Бракує теоретичної побудови, досить простої, але водночас достатньо широкої, аби охопити i сполучити у єдине впорядковане цiле результати рiзних напрямiв дослiдження” (461, с. 15). Слiд визнати, що створена ним концепцiя сполучає в собi саме цi якостi.

У параграфi третьому з промовистою назвою “Вимiри та рiвнi семiозису” своєї працi “Основи теорiї знакiв” Ч. Морiс так визначає славетну трiаду: “Виходячи з трьох пов’язаних сторiн (носiй знака, десиґнат, iнтерпретатор) тричленного знакового вiдношення, можемо видiлити для вивчення кiлька двочленних вiдношень. Можна вивчати вiдношення знакiв до позначуваних об’єктiв. Це вiдношення зветься семантичним вимiром семiозису: воно символiзується знаком Всем, а дослiдження його буде називатися семантикою. Предметом дослiдження може бути також вiдношення знакiв до iнтерпретаторiв. Це вiдношення назвемо прагматичним вимiром семiозису: воно позначається ВП, а дослiдження його зветься прагматикою. (...) Iснує ще одне важливе вiдношення...: вiдношення знакiв мiж собою. (...) Оскiльки... всi знаки взаємно пов’язанi хоча б вiртуально, варто додати третiй вимiр семiозису, узгоджений з двома згаданими. Цей третiй вимiр- синтактичний вимiр семiозису, символiзований Всин i дослiджуваний синтактикою” (там само, с. 19). “Три дисциплiни, пiдпорядкованi семiотицi- синтактика, семантика i прагматика,- вивчають вiдповiдно синтактичний, семантичний i прагматичний вимiри семiозису” (там само, с. 20)- так завершує Ч. Морiс впровадження фундаментальних понять своєї концепцiї.

Згадуючи далi як iлюстрацiю до сказаного саму “Енциклопедiю мов науки”, де вперше було опублiковано його працю, Ч. Морiс пише: “Енциклопедiя є прикладом описової семiотики: дослiдження структури цiєї мови входить до описової синтактики, вивчення вiдношення цiєї мови до життєвих ситуацiй- до описової семантики, а мiркування про зв’язок цiєї мови з її авторами та читачами є прикладом описової прагматики” (там само, с. 21). При безперечнiй слушностi прикладу, в ньому, однак, iще не враховано, що, по-перше, читачi з рiзних суспiльних груп розумiють авторiв не однаково, а по-друге, що iснують iноземцi, якi не розумiють анґлiйської мови енциклопедiї, а отже, потребують перекладу.

Серед сучасних фiлософiв П. В. Копнiн припускав можливiсть i такої iнтерпретацiї прагматики, за якої можна розглядати ставлення до знакової системи не окремого iндивiда, а людства (див. 147, с. 200). Повертаючись до своєї думки в iншому мiсцi, вiн пише: “В даний час дедалi бiльшу увагу привертає так звана прагматична iнтерпретацiя мови, пiд якою розумiють з’ясування вiдношення людини (або людського колективу) до знакової, зокрема мовної, системи” (там само, с. 209). Наскiльки зацiкавила П. В. Копнiна концепцiя Пiрса- Морiса видно з того, що вiн навiть робив спроби iнтеґрувати її до власних методологiчних побудов. Так, вказуючи на те, що формальна логiка чимало зробила для з’ясування пiзнавального значення термiнiв i висловлень наукової теорiї, вчений зазначає, що вона створила “апарат для синтаксичної, семантичної, емпiричної та прагматичної iнтерпретацiї мови науки” (там само, с. 205), причому, на думку П. В. Копнiна, цей апарат можна i потрiбно вдосконалювати.

Цiкаво, що, окрiм тричленного подiлу семiозису, Ч. Морiс намагався опрацювати також його чотири- та п’ятичленний подiл (див. 149, с. 138-139). Проте слiд констатувати, що, видiливши при цьому чотири класи знакiв (десиґнатори, апрейзори, прескриптори, форматори), вiн фактично залишив без змiн концепцiю семантичного вiдношення (десиґнатори), але водночас звузив синтактику лише до одного її складника (класифiкацiйного) та подiлив прагматичну область на суґестивну (прескриптори) i аксiологiчну (апрейзори). Даючи в iншому мiсцi п’ятичленний подiл семiозису, Ч. Морiс вишиковує в один ряд логiчно рiзнопорядковi явища: знак, iнтерпретатор, iнтерпретант, десиґнат, умови функцiонування знака (там само). Виникає враження, що саме ця п’ятичленна версiя концепцiї Пiрса- Морiса була розвинута далi у не менш вiдомих побудовах Шенона, Вiвера, Якобсона (див. 401, с. 38-39).

Iстотно, що в обох “ширших” версiях поза полем дослiдження Ч. Морiса залишилися як безсумнiвна диференцiйованiсть одномовного соцiального оточення iнтерпретатора, так i його позаетномовний, iншомовний контраст. Можна припустити, що цi недогляди до певної мiри зумовленi анґломовнiстю Ч. Морiса i, як наслiдок, його меншою чутливiстю до ненормативних i неанґломовних сторiн мовної дiйсностi (вiдомi аналогiчнi пояснення однобiчностi пiзнiших ґенеративних побудов Н. Хомського).

Цiлком погоджуючись з Ч. Морiсом у тому, що мовна природа об’єктiв сусiднiх наук стає помiтною при уважному i неупередженому розглядi полiв дослiдження логiки, риторики, естетики мовлення (див. 461, с. 16), можемо ще додати до цього списку мовнi сторони об’єктiв таких наук, як етика, психологiя, анатомiя, фiзiологiя. Без особливих ускладнень вдається арґументувати, що вони або безпосередньо пов’язанi з лiнґвiстикою, або навiть є її тимчасово вiдторгнутими областями. З таким же успiхом можна не лише применшувати важливiсть мовних компонентiв в об’єктах сусiднiх наук, але й акцентувати їх, як це й робить, наприклад, Б. Ф. Поршнєв, пишучи: “Ґенеральна лiнiя розвитку сучасної психологiчної науки полягає в дедалi вищiй оцiнцi ролi мовлення (зовнiшнього, внутрiшнього, iнтерiоризованого) у психiчнiй мотивацiї буквально всiх видiв поведiнки людини. (...) Мова є корiнним механiзмом спiлкування людей i водночас їх вiдокремлення вiд iнших спiльностей (”нерозумiння“)” (245, с. 103-104).

Для арґументацiї неелементарного характеру прагматичного вiдношення (на вiдмiну вiд синтактичного та семантичного) варто нагадати, що неминучий суб’єктивний компонент при виборi дослiдником певних категорiй для ролi фундаментальних понять (мета)теоретичної побудови не мусить затьмарювати iстинностi та незаперечностi тих масових фактiв, на яких ґрунтується та чи iнша категорiя. “Жодна наука не складається з самих лише доведень. Будь-яка наука спирається на цiлу низку понять i суджень, якi є очевидними i жодних доведень не потребують. (...) Тут можна лише вказувати чи показувати, але нiяк не доводити”,- пише О. Ф. Лосєв (171, с. 12). На його думку, звуки, морфеми, слова (лексеми) та рiзноманiтнi їхні комбiнацiї- “все це є безпосередня очевиднiсть елементiв мови, яка не тiльки не одержує доведення, але й не потребує жодних доведень. Тому елемент мови є те, що iснує аксiоматично; i не його iснування потрiбно доводити, але всяке твердження мовознавчої науки вже передбачає елемент мови як дещо вiдоме i цiлком зрозумiле без усяких доведень” (там само, с. 11-12).

“Iнша рiч,- продовжує О. Ф. Лосєв,- будова мовного елемента i взагалi аналiз цього елемента. Логiчний аналiз самоочевидного елемента сам по собi зовсiм не такий очевидний. (...) Отже, анi iснування мовних елементiв, анi їхня розумово-життєва змiсторозрiзняльна комунiкативна функцiя не потребують нiякого доведення для свого iснування. Вони цiлком аксiоматичнi i, навпаки, самi лежать в основi будь-якого мовознавчого доведення” (там само, с. 12). Погоджуючись iз такою дослiдницькою позицiєю, ми мусимо визнати так само цiлком аксiоматичним iснування мов окремих народiв (етномов), наявнiсть соцiолектiв, дiалектiв i власного iдiолекту у кожного мовця, а також iснування людства всупереч мовним вiдмiнностям народiв, якi його складають (пор. вiдтiнок думки Ф. де Сосюра про те, що реально нам дано не мову, а мови).

Пiсля цих зауважень можна подати перелiк пропонованих найширших галузей мовознавства (тимчасово зберiгши посилання на прагматику) в такий спосiб:

1. “Контрастивна прагматика” (вивчає реально наявнi багатомовнi системи лiнґвосфери та мiжмовнi зв’язки).

2. “Аксiопрагматика” (вивчає групову “цiннiсну” орiєнтацiю мовлення та групове соцiальне розшарування етномови).

3. “Iдiолектна прагматика” (вивчає мовлення iндивiда).

4. Синтактика (вивчає такти- блоки елементiв мовлення).

5. Сиґнiфiка (вивчає лiнґвiстичнi знаки як елементи мовлення).

(2) ПАРАЛЕЛI З ЗАГАЛЬНОЮ СТРУКТУРОЮ БIОЛОГIЇ

У § 2. 0 зазначено, що загальномовознавчi категорiї менш загальнi, анiж загальнонауковi (представленi в усiх науках). Проте виявляється, що i цi конкретно-науковi категорiї також не є виключним надбанням мовознавства. Зокрема, проглядає виразна їх аналогiя з галузевою будовою бiологiї, до певної мiри- психологiї (див. 332, с. 261; також 268, с. 433; 93, с. 623; 347, с. 476; 272, с. 275).

Так, В. С. Тюхтiн зазначає, що “згiдно з сучасними уявленнями, генетична система, необхiдна для запису, передачi, реалiзацiї та перетворення генетичної iнформацiї, має чотири рiвнi:

(1) молекулярний рiвень (молекули ДНК, РНК, деякi бiлки);

(2) рiвень органел (хромосоми, епiсоми, рiбосоми, пластиди та iншi утворення, пов’язанi з передачею спадкових властивостей);

(3) рiвень органiзму (сукупнiсть клiтинних генетичних систем i аґентiв, що здiйснюють їх взаємодiю...);

(4) генетична система популяцiї, яка складається з генетичних систем iндивiдiв та утворень для їх взаємодiї.

Кожен рiвень має свої механiзми” (332, с. 261). До сказаного В. С. Тюхтiн додає думку I. I. Шмальгаузена про те, що сама популяцiя виявляється реґульованим об’єктом, реґулятором якої виступає бiогеоценоз, до складу якого вона входить (там само).

Розмiстивши названi п’ять рiвнiв генетичної системи у зворотнiй послiдовностi, ми одержуємо ряд, логiчна структура якого становить повну аналогiю до наведеного вище ряду галузей мовознавства:

1. Рiвень бiогеоценозу.

2. Рiвень популяцiй.

3. Рiвень органiзмiв (особин).

4. Рiвень клiтин, органел.

5. Молекулярний рiвень.

Iснують i бiльш вiддаленi аналогiї, про якi далi.

(3) ОБҐРУНТУВАННЯ НАЗВ П’ЯТЬОХ ГАЛУЗЕЙ ЛIНҐВIСТИЧНОЇ МЕТАТЕОРIЇ

Тепер постає проблема вибору та обґрунтування назв вказаних вище п’ятьох галузей мовознавства i органiзацiї прилеглого до них термiнологiчного поля. Сприятимуть її розв’язанню такi три арґументи: 1) арґумент термiнологiчної опозицiї де- i конотацiї; 2) арґумент структури термiну “синтактика” як можливого зразка решти назв; 3) арґумент “бритви Окама”.

1. Мовну функцiю позначання, провiдну в дослiдженнях сиґнiфiки (семантики), звичайно розглядають у двох аспектах: денотацiї та конотацiї. Визнаючи: 1) що предметом сиґнiфiки є саме денотацiя; 2) що конотацiя охоплює всi iншi складники значення (“вiдтiнки”), крiм прямого, денотативного (“предметного”); 3) що серед останнiх мусять бути такi, якi обумовленi сутнiстю решти галузей (двох або чотирьох),- слiд чекати, що в межах конотацiї можна буде видiлити компоненти, аксiоматично спiввiдноснi з кожною галуззю. У випадково почутiй реплiцi “Теж менi музичку придумали!” сукупний змiст словоформи “музичку” складають такi компоненти:

- денотацiя (або семантичне позначення): одне з кiлькох значень слова “музика”; його пряме значення “iнструментальний або вокальний жанр мистецтва; виконання певного твору цього жанру”;

- синнотацiя (або синтактичне позначення): значення закiнчення -у (форма знахiдного вiдмiнка однини- для iменникiв жiночого роду; функцiя прямого додатка в реченнi);

- iннотацiя (або iндивiдуальне, iдiомовне позначення): значення, виражене iронiчнiстю iнтонацiї та можливого контексту; оцiнкове значення суфiкса -(и)чк-;

- евнотацiя (або аксiорiвневе позначення): приналежнiсть цього слова до маркованого (ненейтрального) реґiстру мовлення, чомусь “цiннiшого” для певної групи мовцiв;

- транснотацiя (або контрастивне позначення, тобто - питоме чи iншомовне слово): в даному разі, приналежнiсть слова до запозичень, а не до споконвiчної лексики.

Поняття конотацiї охоплює, таким чином, останнi чотири компоненти значення i в межах логiчного (синхронiчного) пiдходу не мiстить iнших суттєвих складникiв, якi не можна було б пiдвести пiд вказанi чотири категорiї.

2. На вiдмiну вiд безпрефiксних термiнiв “прагматика”, “семантика”, термiн “синтактика” включає префiкс, який дублює значення кореня (пор. таксис, тагмема, таксон). Виходячи з припущення про евристичну перспективнiсть такої структури для всiх однопорядкових понять i застосовуючи її як зразок при оптимiзацiї всiєї цiєї групи термiнiв, робимо висновок, що за такою логiкою галузь сиґнiфiки або семантики мала б одержати метатеоретично обґрунтовану назву “де-сиґн-iка”. За такої умови одночасне врахування в окремих дослiдженнях двох iстотних сторiн мовного об’єкта може бути без ускладнень вiдображене такими семантично прозорими похiдними термiнами як де-тактика, iн-тактика, син-сиґнiка, транс-сиґнiка тощо.

Оскiльки предметом “iдiолектної прагматики” є, як уже згадано, мовлення iндивiда, щось сказане iндивiдом, створенi або вiдтворенi iндивiдом тексти, то метатеоретично мотивована назва цiєї галузi має звучати як “iн-текст-ика”. “Аксiо-прагматика”, яка вивчає групову “цiннiсну” варiантнiсть етномови (дiалекти, говiрки, вернакули), отримує мотивовану назву “ев-лект-ика” (в функцiї префiкса вжито морфему грецького походження ев- iз значенням “добрий”). Нарештi, для “контрастивної прагматики”, яка дослiджує мiжмовнi, “транстопiчнi” контакти, переклад (пор. translation, traduction) i просторовий взаємовплив етномов, мотивованою назвою з двокомпонентною основою була б “транс-топ-iка”.

Доцiльнiсть запропонованих метатеоретичних термiнiв можна арґументувати: 1) потребою реального наповнення змiстом переходу вiд “виснажених” до “щiльних” абстракцiй при побудовi лiнґвiстичної метатеорiї; 2) припустимiстю замiни старих назв, коли вони стають перешкодою для глибшого, системного розумiння позначених понять (пор. 98, 273),- безумовно, що в тому, наскiльки назви метатеорiї досконалiшi вiд назв теорiї, належить iще пересвiдчитися (див. роздiл 3); 3) тим, що вже цей перший крок формування термiнологiї об’єктно спрямованих конкретно-наукових iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань забезпечує достатнє прояснення понять (пор. 177, с. 73) шляхом добору вiдповiдних елементiв плану вираження; 4) тим, що весь ряд запропонованих позначень тепер так само “семантично заряджений”, як i взятий за зразок окремий термiн “синтактика”. Це дає можливiсть при потребi створювати на цiй основi гнучкий похiдний ряд добре мотивованих i пов’язаних у систему вторинних позначень.

3. Нарештi, арґумент “бритви Окама” полягає, як вiдомо, в тому, щоб не допускати “множення сутностей” зверх необхiдного (див. 83, с. 18), зокрема, щоб уникати кiлькох позначень однiєї сутностi. На вiдмiну вiд iндуктивного етапу теорiї, коли спiввiдношення сутностей ще не з’ясованi, цей арґумент набуває ваги саме на дедуктивному етапi у зв’язку з неминучою тут унiфiкацiєю та стандартизацiєю термiнологiї.

Наприклад, якщо з iндуктивних дослiджень поступово стало вiдомо, що лiнґвiстична галузь семантика або сиґнiфiка дослiджує лiнґвiстичнi знаки, якi забезпечують денотацiю, то на новому етапi розумiння цiєї групи понять стає помiтним, що кореневi морфеми вiдповiдних термiнiв (-сем-, -сиґн-, -знак-, -нот-) позначають не чотири рiзнi сутностi, а одну. Згiдно з принципом Окама, теперiшнi рiзнi iндуктивнi термiнологiчнi позначення пiсля виявлення їхньої спiльної сутностi слiд максимально наблизити взаємно. Так одержуємо: де-сиґн-iка вивчає лiнґвiстичнi сиґн-али, пов’язанi з дiйснiстю через де-сиґн-ацiю. При цьому вже самі виражальнi засоби термiнiв забезпечують унiфiковане прояснення понять (див. 177, с. 73) не для кожного окремо взятого випадку, а для цiлого термiнологiчного ряду.

(4) СИМЕТРИЧНIСТЬ РОЗБУДОВИ ОБ’ЄКТНИХ (КОНКРЕТНО-ЛIНҐВIСТИЧНИХ) IНТЕҐРАНТIВ

Пiсля проведення аналогiчних впорядкувальних операцiй в iнших дiлянках цього термiнологiчного масиву одержуємо верхню половину табл. 2.5, яка мiстить найзагальнiшi характеристики логiчних (синхронiчних) галузей лiнґвiстичних знань. Галузi подано тут в логiчнiй послiдовностi, врахованiй, зокрема, i в чиннiй УДК (див. 394, роздiл 800.8). Нижня половина таблицi- симетрична, вона вiдображає зворотну, iсторичну послiдовнiсть галузей, адже “логiчний розгляд iде шляхом, зворотним реальному iсторичному процесовi, оскiльки логiчне починається з розвиненої форми предмета, щоб через неї розкрити шлях його становлення” (див. 347, с. 197; також 146, с. 18).

(5) КОМЕНТАР ДО ТАБЛИЦI 2.5

Щодо застосування настанов системно-операцiйного пiдходу для нового завдання- впорядкованого подiлу поняття “лiнґвiстичнi знання як сукупнiсть галузей”, то тут спостерiгається певна спецiалiзацiя змiсту настанов при повному збереженнi їхньої сутностi. Так, перша настанова (§ 1.6), яка у § 2.1-2 виступала як критична, тепер (§ 2.6) набирає вигляду контрастивної настанови. Проте очевидно, що обидва цi рiзновиди є варiантами єдиної, заперечної за сутнiстю настанови.

Дескриптивна настанова (§ 2.7) вiдповiдає якнайповнiшому опису (§ 1.7) аксiолектного розшарування певної етномови. Iнтерпретативна настанова (§ 1.8) дозволяє зосередитись, як i ранiше (§ 2.1-2), на вивченнi активного iндивiдуального начала явищ- у даному разi iдiомовлення та мовного iдiотексту (§ 2.8). Менш звичний (хоча i принципово доводжуваний) зв’язок експлiкативної настанови (§ 1.9) з вивченням граматики (§ 2.9), а обґрунтувальної настанови (§ 1.10)- з вивченням лексики (§ 2.10).

Завдяки логiчному розвитку принципу поєднання синонiмiчного префiкса i кореня в назвi галузi типу “син-такт-ика” надалi виникає можливiсть запровадити кореневу морфему кожного термiна для позначення провiдної величини вiдповiдного предмета дослiдження (див. колонку 5 табл. 2.5), що термiнологiчно змiцнює дедуктивний компонент викладу. До таблицi включено також посилання на близьку бiологiчну аналогiю кожної галузi лiнґвiстичних знань (колонка 6) та вказано можливi аналоги фiзичних величин (колонка 7).

На iндуктивному етапi iсторичнi галузi мовознавства позначають шляхом додавання прикметника “iсторичний” перед назвою вiдповiдної логiчної галузi (напр., “iсторична дiалектологiя”, “iсторична граматика”). Проте з дедуктивних позицiй це виглядає як неточнiсть: “цiла” синтактика насправдi мусить включати iсторичну синтактику i логiчну синтактику. Останню ж за традицiєю продовжують умовно позначати “простим” термiном “синтактика”. Навiть якщо ориґiнальна семiотична концепцiя обминає категорiю iсторичного, це не означає, що вона спроможна обминути i об’єктивний процес розвитку. Повертаючи останньому належне мiсце у лiнґвiстичнiй метатеорiї, ми мусимо подбати i про чiткiше термiнологiчне позначення вiдповiдних галузей. Завдання можна розв’язати, запровадивши суфiкс -ика/-iка для назв логiчних галузей та суфiкс -iя- для назв iсторичних галузей. Об’єднання ж пари галузей- логiчної та iсторичної- термiнологiчно виражатиметься суфiксом -логiя (див. § 2.6-2.10).

До такого розв’язку схиляє тенденцiя, зафiксована в даних “Iнверсiйного словника української мови” за ред. С. П. Бевзенка (Київ, 1985), який мiстить: 155 назв наукових дисциплiн з суфiксом -ика/-iка, серед яких 91 назва- саме “логiчних” дисциплiн: логiка, математика, iнформатика тощо; 163 назви дисциплiн з суфiксом -логiя, у т. ч. 104 назви- якраз об’єднаних “логiко-iсторичних” дисциплiн: геологiя, бiологiя, полiтологiя та iн. Серед назв на -iя “iсторичних” дисциплiн, справдi, небагато, проте серед них- така найвагомiша для даної арґументацiї назва, як iсторiя.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.6. Транстопологiя

Переходячи до послiдовної характеристики рядкiв таблицi 2.5, розгляньмо спочатку найзагальнiшi вiдомостi про транстопологiчну галузь лiнґвiстичних знань (рядки 10 i 100). Як видно з таблицi, видiлити предметну область галузi стає можливим внаслiдок застосування заперечної (контрастивної) настанови. Ця предметна область включає такi вiдомi сектори лiнґвiстичних знань, як мовнi контакти, переклад, контрастивнi, типологiчнi та ареальнi мiжмовнi зв’язки.

Логiчна (синхронiчна) частина видiленої в такий спосiб галузi дiстає мотивовану назву “транстопiка” (структуру її розкрито в § 3.10). Бiологiчною аналогiєю транстопiки виступає теорiя бiогеоценозiв, сукупнiсть яких утворює бiосферу. Подiбно до останньої людська мовна сфера не становить єдиного одноманiтного явища. Вона являє собою не одну мову єдиного людства, а множину з кiлькох тисяч рiзних етномов народiв свiту, якi взаємопов’язанi в єдинiй лiнґвосферi.

У щоденнiй мовнiй практицi транстопiчнi маркованi властивостi мовлення люди помiчають щоразу, коли вживають запозиченi слова, звороти, конструкцiї. Запозичення, кальки, прояви мiжмовної iнтерференцiї мають у складi своєї конотацiї транстопiчний компонент, який полягає в тому, що по-справжньому осмислити їх можна через лексичну або граматичну мотивованiсть у системi мови-джерела запозичення. Транстопiчна немаркованiсть, нейтральнiсть має мiсце при вживаннi питомих (споконвiчних у данiй мовi, незапозичених) слiв, зворотiв, конструкцiй.

Iсторична транстопiка- транстопiя- включає генетичний роздiл (теорiя формування окремих мов, глосохронологiя та iн.) i еволюцiйний (порiвняльно-iсторичне мовознавство, генеалогiя мов- див. § 3.100), що вивчають виникнення, становлення та еволюцiю окремих мов, мовних родин i фiл.

Логiчну та iсторичну галузi лiнґвiстичних знань- транстопiку i транстопiю- при потребi можна розглядати як єдину ширшу галузь- транстопологiю.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.7. Евлектологiя

Внаслiдок застосування описової (дескриптивної, позитивної) настанови системно-операцiйного пiдходу до сукупностi лiнґвiстичних знань можна зосередитись на описi рiзноманiтних етномовних проявiв, що реалiзуються у цiннiсно орiєнтованих варiантах вжитку (узусу) даної етномови: субмовах, дiалектах, говiрках, вернакулах, а також у реґiстрах мовлення, вживаних залежно вiд умов i цiлей спiлкування. Перелiченi предмети мовного об’єкта вивчають дiалектологiя, соцiолiнґвiстика, стилiстика, теорiя аксiорiвнiв, теорiя мовленнєвих актiв та iншi лiнґвiстичнi дисциплiни.

Логiчна (синхронiчна) частина видiленої в такий спосiб галузi дiстає мотивовану назву “евлектика”. Її предмет- варiантнi прояви етномови в менших порiвняно з етносом людських групах (говiрки, дiалекти, соцiолекти, вернакули). Структуру евлектики розкрито в § 3.20. Префiкс ев- вказує на оцiнкову (аксiологiчну) природу групових варiантiв етномови, зумовлену цiннiсною етично-естетичною мовною настановою членiв групи. Така несвiдома або свiдома настанова, своєрiдна громадська думка групи щодо вживаного нею (найцiннiшого для неї) варiанта етномови якраз i створює вiдчуття звичностi, спiльностi, ближчостi (“нашостi”) евлекту (напр., соцiолекту) у його носiїв. Корiнь -лект- авляє собою фраґмент слова “дiалект”, вiдокремлений вiд останнього й дедалі частiше вживаний для утворення нових термiнiв ряду “iдiолект”, “соцiолект”, “металект” (див. 167, с. 171- етимологiчний коментар до термiна “iдiолект”, а також с. 617 та iн.). Тенденцiї розвитку значення цього нового кореня дозволяють використати його для позначення загальної iдеї про такi поняття, як дiалект, говiрка, вернакула, iдiолект. Всi вони характеризують окремi сторони аксiовжитку (узусу) етномови.

Бiологiчною аналогiєю евлектики виступає теорiя популяцiй (сукупнiсть популяцiй утворює певний вид органiзмiв). Подiбно до виду, етномовний масив не являє собою одноманiтної маси “населення”, а складається з певних груп, якi можна в чомусь порiвняти з популяцiями,- територiальних, професiйних, соцiальних, вiкових тощо. Цi сукупності носiїв етномови- рiзнi за масштабами: масовi (дiалекти), колективнi (говiрки), груповi (з небагатьох осiб- вернакули). Реґулятивом їхньої взаємодiї виступає своєрiдна мовна деонтологiя, завдяки якiй формується поняття достойного в мовi- норми (загальноетномовної, дiалектної, говiркової, вернакулярної, iдiолектної). До норми належать нейтральнi елементи (немаркованi, соцiально прийнятнi). Тодi ненормативне- це соцiально небажане в мовi, марковане, ненейтральне. Проте в менших групових нормах воно може якраз цiнуватися i вважатися немаркованим. Вiдображення в лiтературнiй нормi окремих позанормативних мовних явищ породжує стильовi вiдмiнностi самої норми.

При дослiдженнi лексики не просто як предмета десиґнiки, а, припустимо, як приналежної до певного реґiстру етномовного вжитку у складi її косиґнацiї розрiзняють евсиґнацiйний компонент, тобто те, що вказує на фахове, територiальне, соцiальне або iнше групове становище мовця (детальнiше див. § 2.8).

Аксiоiсторичне мовознавство (евлектiя, див. § 3.90) включає такi добре опрацьованi дисциплiни, як iсторична дiалектологiя, лiнґвогеографiя, iсторiя лiтературної мови. Значно менше дослiджена iсторiя вернакул, арґо, просторiччя, iсторична типологiя iдiолектiв та iн. У цiлому можна сказати, що лiнґвiстичнi знання цiєї галузi стосуються виникнення, становлення та еволюцiї дiалектiв, норми, стилiв.

Об’єднавчою щодо евлектики та евлектiї виступає галузь евлектологiї, яка розглядає всю сукупнiсть проблем внутрiшнього, суспiльно зумовленого розшарування етномови та його iсторiю.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.8. Iнтекстологiя

Iнтерпретативна настанова системно-операцiйного пiдходу дає змогу зосередитися на iндивiдуальних особливостях мовних проявiв. Зараз цi особливостi вивчають з рiзних дослiдницьких позицiй такi дисциплiни, як теорiя iдiолекту, нейро- та психолiнґвiстика, лiнґвiстика тексту, лiнґвостатистика, стилiстика та деякi iншi.

Логiчна (синхронiчна) частина окресленої тут галузi дiстає мотивовану об’єднавчу назву “iнтекстика” (її структуру описано в § 3.30). Префiксальний елемент iн- “в, всерединi” (лат.) вказує на приналежнiсть мовних об’єктiв дослiдження цiєї галузi до мовної царини особи, конкретного iндивiда: мовця (та його перформацiї) i слухача (з його компетенцiєю). Цей аспект явищ мовлення охоплює як їхню артикуляцiйну сторону, так i iндивiдуальнi особливостi семантики, iнтонування, добору лексики, неповторнiсть iндивiдуального стилю (манери) мовлення тощо. Корiнь -текст- вказує на першорядну залежнiсть саме створюваного мовцем iндивiдуального тексту (як продукту або твору мовлення) вiд iндивiда: справдi, абстрактних текстiв не буває- це завжди чийсь текст, кимось висловлений або написаний. Завдяки iндивiдуальностi висловленого тексту можуть бути вираженi, зокрема, суб’єктивнi компоненти сприйняття й розумiння свiту- чуттєвi, iнтуїтивнi, евристичнi, естетичнi. Саме в такий спосiб дiстає вiдображення система цiнностей та оцiнок iндивiда, специфiка самого iдiолекту стосовно чинних мовних норм рiзних аксiорiвнiв (див. § 2.7). При потребi можна дослiджувати текст не тiльки як iн-текст, але i як ев-iн-текст, тобто аксiо-iдiо-твiр або i транс-ев-iн-текст (наприклад, якийсь переклад).

Бiологiчною аналогiєю iнтекстики виступає теорiя особини- органiзму як цiлого (або “органiзмоцентричний пiдхiд”). Однак, подiбно до органiзму, iдiолект не є монолiтом. Вiн являє собою єднiсть бiологiчного та соцiального, фiзичного й духовного. У свiдомостi iндивiда та її нейрофiзiологiчних механiзмах здiйснюється взаємодiя синтактичного та десиґнацiйного аспектiв етномови (див. нижче, § 2.9, 2.10).

У щоденнiй практицi iнтекстовi властивостi мовних явищ проявляються в самобутностi й персональностi текстiв мовлення. Наприклад, їхня лексика може становити iнтерес саме як приналежна до словникового запасу певного мовця,- або навiть бiльше- як створена певним мовцем (аспект iн-сиґнацiї). Несвiдоме вживання власних особливостей мовлення слiд вiдрiзняти вiд свiдомого, часом- пiдкресленого. Разом з наслiдуванням чужих особливостей (iмiтацiєю, пародiюванням) це свiдчить про збагачення “звичайного”, немаркованого iдiомовлення певними естетичними, мистецькими вимiрами.

Iдiоiсторичне мовознавство (iнтекстiя, див. § 3.80) включає добре опрацьованi дiлянки знань психолiнґвiстики (“вiковi особливостi мовлення”), генетичної та еволюцiйної нейролiнґвiстики i ряду прикладних лiнґвiстичних дисциплiн- вiд логопедiї до лiнґвопедагогiки. Цi дисциплiни вивчають рiзноманiтнi аспекти виникнення, становлення та еволюцiї iдiолекту, методи корекцiї ненормативних та оптимiзацiї засвоєння нормативних навичок.

Варто зауважити, що у свiтлi викладеного в трьох попереднiх параграфах виникає можливiсть чiтко диференцiювати в кожному конкретному випадку мовленнєвої практики суспiльно-суб’єктнi (прагматичнi) компоненти змiсту. Сама прагмосиґнацiя постає як внутрiшньо розчленована транс-ев-iн-сиґнацiя. Iншими словами, при наявностi чiтких критерiїв розрiзнення кожного аспекту прагматичної конотацiї останню iнтерпретують як транс-ев-iн-нотацiю.

В разi потреби iнтекстику та iнтекстiю можна розглядати як логiчну (синхронiчну) та iсторичну частини єдиної галузi лiнґвiстичних знань- iнтекстологiї.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.9. Синтактологiя

Застосування експлiкативної настанови до сукупностi лiнґвiстичних знань уможливлює розгляд структури мовлення й мови як сполучних засобiв, що забезпечують об’єднання окремих мовних елементiв у текстi або в певнiй дiлянцi мовної пам’ятi. Це традицiйна область дослiдження синтагматики, парадигматики, синтаксису, логiки, частково - морфологiї.

Логiчна (синхронiчна) частина окресленої тут галузi має свою мотивовану назву “синтактика” (її структуру описано в § 3.40). Префiкс син- вказує на сполучення мовних елементiв у складi цiлого, на їхнiй взаємозв’язок, взаємозалежнiсть i взаємовплив. Згiдно з концепцiєю Морiса синтактика вивчає будь-якi вiдношення мiж знаками (див. 461, с. 19), що передбачає розгляд не лише синтагматичних, але й парадигматичних вiдношень. Корiнь -такт- вказує на реальнiсть iснування деяких сполучень, блокiв мовних елементiв, якi за певних умов вичленовують як зумовленi змiстом фраґменти тексту або мовленнєвого потоку. Рiзновидами таких тактiв або блокiв виступають, як вiдомо, синтагми, парадигми, словосполучення, поля елементiв, речення, фрази, перiоди, надфразовi єдностi, вокабуляри тощо. З перелiку видно, що в цiй галузi дослiджують рiзнi способи впорядкування елементiв етномови через їхню координацiю (ев-iн-синтагматика мовлення) або субординацiю (ев-iн-парадигматика мови).

Бiологiчним аналогом синтактики можна вважати гiстологiю (теорiю тканин), цитологiю (теорiю клiтин) або теоретичний рiвень органел. У рiзних етномовах свiту синтактика виявляє варiантнiсть будови. Вiдмiнностi у граматичнiй будовi мов складають сутнiсть синтактичної специфiки цих мов. Граматичнi явища, близькi або тотожнi в рiзних мовах, утворюють множину синтактичних унiверсалей. Цi данi використовують для типологiчних дослiджень i класифiкацiйних побудов.

У щоденнiй практицi мовлення синтактичнi властивостi мовних явищ спостерiгаються щомитi в реалiзацiї мовленнєвих засобiв сполучення елементiв (їх об’єднання у синтагми, фрази, абзаци, уривки тексту). В разi потреби дослiдник може сполучати синтактичний i, скажiмо, десиґнацiйний предметнi пiдходи до мовних явищ, розглядаючи, зокрема, i синнотацiйнi компоненти конотацiї.

Iсторична синтактика (синтактiя, див. § 3.70) включає добре опрацьовану для окремих мов iсторичну граматику (переважно- еволюцiйну) i значно менш деталiзованi палеосинтактику та генетичну синтактику. Цi дисциплiни вивчають виникнення, становлення та еволюцiю граматичної будови мови.

Корисно зазначити, що тепер, у свiтлi викладеного в попереднiх 4 параграфах, (лого)конотацiя при потребi постає як добре структуроване теоретичне поняття- (лого)-транс-ев-iн-син-нотацiя. У стислiй формi цей термiн iнформує про те, що: окрiм прямого, денотативного значення лiнґвiстичний знак мiстить у собi додатковi компоненти змiсту; цi компоненти вказують на його синтактичну функцiю (СИН.нотацiя), на особливостi його iндивiдуального застосування мовцем (IН.нотацiя), на залежнiсть вiд групового аксiоузусу (ЕВ.нотацiя) та можливий iншомовний вплив або його вiдсутнiсть (ТРАНС.нотацiя).

При потребi синтактику i синтактiю можна розглядати як логiчну та iсторичну частини єдиної галузi мовознавства- синтактологiї.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.10. Десиґнологiя

Нарештi, застосувавши до сукупностi лiнґвiстичних знань обґрунтувальну настанову системно-операцiйного пiдходу, приходимо до розгляду гностичного та (ап)перцептивного аспектiв етномовних сиґнальних (знакових) засобiв, якi об’єднанi у I та II сиґнальних системах. Цю дiлянку мовної дiйсностi дослiджують лексикологiя, морфологiя (частково), теорiя лiнґвiстичного знака, теорiя лексико-семантичних полiв, семасiологiя, фонiка (фонетика i фонологiя), теорiя графiки.

Логiчна (синхронiчна) частина названої галузi (“семантика” Пiрса - Морiса) одержує свою мотивовану назву “десиґнiка” (структура галузi описана в § 3.50). Префiкс де- в цiй групi термiнiв традицiйно вказує на пряме, предметне значення лiнґвiстичних знакiв. Корiнь -сиґн- (“знак”) узагальнює термiнологiчний ряд “сиґнал, десиґнат, сиґнiфiкат, сиґнiфiкацiя” i т. д. Рiзновидами лiнґвiстичних знакiв є, як вiдомо, слова та морфеми, а компонентами їх- семи, артикуляти (фонеми або графеми) та далi нерозкладнi диференцiйнi ознаки.

Бiологiчним аналогом десиґнiки слід вважати молекулярну біологiю. Як i в попереднiй галузi, при врахуваннi водночас двох пiдходiв, наприклад, десиґнального i контрастивного, можна розглядати спiльнi або подiбнi за десиґнацiєю явища мов свiту (лексичнi або семантичнi унiверсалi) та явища, вiдмiннi у кожнiй окремiй мовi (специфiчнi десиґнацiйнi явища етномов або унiкалi). На пiдставi зiбраних вiдомостей будують вiдповiднi типологiчнi класифiкацiї. Пiсля всього викладеного всебiчне осмислення мовленнєвих знакiв у спiлкуваннi- (лого)сиґнацiя- постає як (лого)кодесиґнацiя, яка при потребi може бути деталiзована як (лого)транс-ев-iн-син-де-сиґн-ацiя.

У практицi мовлення десиґнацiйнi властивостi мовних явищ становлять найбiльш “масовидний” матерiал, адже всяка звукова або графiчна послiдовнiсть мовлення завжди щось означає- включаючи “семантичний нуль”.

Iсторична десиґнiка (десиґнiя, див. § 3.60) охоплює добре опрацьовану iсторичну лексикологiю та етимологiю i менш детально розробленi генетичну десиґнiку, палеодесиґнiку i теорiю пластiї. Цi дисциплiни вивчають виникнення, становлення та еволюцiю мовних знакiв, словника, морфем, звукiв, фонем, значення, сенсу. В разi потреби обидвi галузi- десиґнiка i десиґнiя- можуть розглядатися як логiчна та iсторична частини єдиної лiнґвiстичної галузi- десиґнологiї.

Десиґнологiєю завершується ряд галузей лiнґвiстичних знань, необхiдний i достатнiй для повного подiлу всiєї множини цих знань на рiвнi вихiдних дедуктивних категорiй першого порядку.

На закiнчення варто розглянути даний ряд ще раз у зворотній послідовності, зiставляючи вiдповiднi мовнi об’єкти з фiзичними аналогами (див. табл. 2.5, колонка 7). Цей ряд фiзичних аналогiв видається тут цiлком виправданим, надто у свiтлi термiнiв-метафор самого мовознавства. Отже, доцiльно порiвняти: сиґнальнiсть (знаковiсть) мовлення- з його семантичною глибиною; часову протяжнiсть мовлення - з його фiзичною довжиною (унаочнюється в письмовому записi); iндивiдуальну композицiю тексту- з фiзичною висотою його; вибiр реґiстру мовленнєвого узусу- з вибором матерiалу i певною масою його; контрастивнi властивостi тексту- з тяжінням i вагою. При складаннi величин лiнiйнi “глибина” i “довжина” утворюють син-сиґнацiйну площину, а разом з “висотою”- де-син-текстовий об’єм; при врахуваннi вжитого “матерiалу” узусу отримуємо де-син-ев-текстову “масу”, а ще й мiжмовного контрастивного “притягання” - де-син-ев-транс-текстову “вагу” мовного об’єкта.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

§ 2.11. Пiдсумки роздiлу 2

0. Запропонований у роздiлi 1 системно-операцiйний методичний пiдхiд призначений для того, щоб перетворити “виснаженi” кiнцевi iндуктивнi абстракцiї лiнґвiстичної теорiї в “ущiльненi” вихiднi дедуктивнi абстракцiї метатеорiї мовознавства. Його результативному застосуванню має передувати реорганiзацiя самого масиву цих “виснажених” абстракцiй. Прагнення побудувати впорядкований опис лiнґвiстичних знань зумовлює потребу вiдшукати спочатку серед потенцiйно придатних для цього абстракцiй найсуттєвiшi, тобто фундаментальнi iнтеґранти. Їхня iдентифiкацiя становить другий пiсля настановчого (§ 1.6-1.10) цикл розбудови загальнонаукових (суб’єктно орiєнтованих) iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань (§ 2.1). За ним iде третiй, предметний цикл вiдбору метатеоретичних понять (§ 2.2). Четвертим стає впроваджувальний цикл (§ 2.3), призначений для випробування емпiрiєю одержаних метатеоретичних iнтеґрантiв. П’ятий цикл- кумулятивний (§ 2.4): вiн передбачає загальну систематизацiю мовознавчих праць. Як унаочнює табл. 2.0, ця циклiчна послiдовнiсть видiлення загальнонаукових iнтеґрантiв з необхiднiстю вiдрiзняється вiд порядку їх застосування в дедукцiї.

1. На фундаментальному циклi метатеорiї послiдовне застосування настанов системно-операцiйного пiдходу дозволяє видiлити такi загальнонауковi iнтеґранти: обмеження галузей лiнґвiстичних знань (для § 3.00); аксiоми, поняття, проблеми (для § 3.02); одиницi, мiри, величини (для § 3.04); закономiрностi (для § 3.06); причини (для § 3.08).

2. На предметному циклi до цього списку додаються такi iнтеґранти: обмеження областей лiнґвiстичних теорiй (для § 3.01); номенклатура i факти (для § 3.03); методичнi прийоми (для § 3.05); класифiкацiї i типологiя (для § 3.07). Випереджаючи змiст кумулятивного циклу, вже можна скласти впорядкований список загальнонаукових iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань (для § 3.00-3.09).

3. Змiстом впроваджувального циклу розбудови загальнонаукових iнтеґрантiв стає їх спiввiднесення з емпiричним рiвнем лiнґвiстичних знань. При цьому з’ясовується, до якої мiри останнi пiдтверджують або спростовують виправданiсть видiлення перелiчених абстракцiй для ролi iнтеґрантiв.

4. Сутнiсть кумулятивного циклу полягає у найзагальнiшому розподiлi за критерiєм настанов системно-операцiйного пiдходу нагромадженої лiнґвiстичної лiтератури (для § 3.09). Вiдповiдно до вжитих критерiїв видiлено такi визначальнi жанри публiкацiй з мовознавства: критичнi працi (рецензiї, коментарi); термiнологiчнi джерела (словники, реєстри); дослiднi працi (статтi, дисертацiї); енциклопедичнi видання (огляди, довiдники, галузевi енциклопедiї); методологiчнi праці (обґрунтувальнi монографiї, посiбники, пiдручники). Побiжно вiдзначено можливiсть приналежностi монографiй до кожного з цих жанрiв. На цьому завершується розбудова метатеоретичного ряду суб’єктно орiєнтованих (загальнонаукових) iнтеґрантiв мовознавства.

5. Розбудову аналогiчного ряду об’єктно орiєнтованих (конкретно-наукових) iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань розпочато з видiлення п’ятьох аксiоматичних суттєвих спецiальних ознак мовних явищ. Вони генетично пов’язанi з базовими поняттями семiотичної концепцiї Пiрса- Морiса, i цей зв’язок їх розглянуто окремо. Засвiдчено наявнiсть структурних паралелей з галузевим членуванням сучасної бiологiї. Для обґрунтування назв вiдповiдних п’ятьох галузей лiнґвiстичної метатеорiї вжито три основнi арґументи: аналiз термiнологiчної опозицiї “денотацiя/конотацiя”; аналiз структури термiна “синтактика”, обраного за взiрець для решти членiв термiнологiчного мiкрополя; арґумент “бритви Окама” про неприпустимiсть видiлення сутностей зверх необхiдного. На вiдмiну вiд циклiчностi розбудови ряду загальнонаукових iнтеґрантiв, розгортання конкретно-наукових iнтеґрантiв виявляє симетричнiсть логiчної та iсторичної частин їх ряду. В цьому проявляється визначальне вiдношення мiж категорiями логiчного та iсторичного, опозицiя яких властива для iнтеґрантiв даного типу. Порядок їх розгортання представлений у табл. 2.5.

6. Застосування заперечної настанови до масиву конкретно-наукових категорiй мовознавства дає змогу видiлити метатеоретичне поняття транстопiки (для § 3.10), яке є об’єднавчим для низки мовознавчих дисциплiн: контрастивного мовознавства, теорiї мовних контактiв, перекладознавства. Бiологiчною аналогiєю цiєї галузi виступає теорiя бiогеоценозiв. Iсторична транстопiка- транстопiя- включає генетичну та еволюцiйну частини (для § 3.100). При потребi обидвi галузi можна розглядати як єдине цiле- транстопологiю.

7. Спираючись на описову настанову, вдається видiлити метатеоретичне поняття евлектики (для § 3.20), об’єднавче для лiнґвiстики узусу (теорiї аксiорiвнiв, теорiї норми, стилiстики), дiалектологiї, соцiолiнґвiстики. Бiологiчним аналогом виступає теорiя популяцiй. Iсторична евлектика- евлектiя- також має генетичну та еволюцiйну частини (для § 3.90). Обидвi галузi об’єднують в евлектологiю.

8. Iдучи шляхом застосування iнтерпретативної настанови до масиву конкретно-наукових категорiй мовознавства, вичленовуємо метатеоретичне поняття iнтекстики (для § 3.30), яка охоплює кiлька лiнґвiстичних дисциплiн: лiнґвiстику тексту, iдiолектику, нейро- та психолiнґвiстику. Бiологiчною аналогiєю iнтекстики є теорiя органiзму. Iсторична iнтекстика- iнтекстiя- має генетичний та еволюцiйний аспекти (для § 3.80). Обидвi галузi (описову та iсторичну) об’єднують термiном iнтекстологiя.

9. Застосувавши експлiкативну настанову, маємо одержати метатеоретичне поняття синтактики (для § 3.40). У принципових моментах воно тотожне синтактицi Пiрса- Морiса. Його складовими теоретичними поняттями є синтагматика i парадигматика. Бiологiчна аналогiя- теорiя тканин i клiтин (гiстологiя i цитологiя). Iсторичну синтактику- синтактiю- при потребi можна розглядати в генетичному та еволюцiйному аспектах (для § 3.70). Єднiсть обох галузей- синтактологiя.

10. Нарештi, застосування обґрунтувальної настанови приводить до останнього метатеоретичного поняття мовознавства- десиґнiки (для § 3.50), яка охоплює теорiю лiнґвiстичного знака, семасiологiю, теорiю фонiки (фонетику i фонологiю) i теорiю графiки (графетику i графемiку). Бiологiчний аналог десиґнiки- молекулярна бiологiя. Iсторична десиґнiка- десиґнiя- має генетичний i еволюцiйний аспекти (для § 3.60). Обидвi галузi можна розглядати як сторони єдиної десиґнологiї.

Внутрiшня єднiсть одержаної послiдовностi конкретно-наукових (об’єктно орiєнтованих) iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань пiдсумована метафоричним рядом аналогiчних величин фiзики (механiки).

Таким чином, внаслiдок розгортання двох незалежних рядiв iнтеґрантiв (загально- та конкретно-наукового) пiдготовано всi необхiднi метаструктурнi умови для укладання узагальненої матрицi лiнґвiстичних знань.

До попередньої сторінкиДо початку сторінки

  • Роздiл 3. Змiст метаполiв iнтеґрантiв лiнґвiстичних знань
  • Роздiл 4. Евристичнi наслiдки метатеоретичної концепцiї мовознавства
  • Висновки та пiдсумковi визначення
  • До вершин мовознавчої теорiї. (Пiслямова Нiни Клименко)
  • Лiтература
  • Додаток. Мiжфакультетський Лiнґвiстичний навчальний музей Київського унiверситету
  • До попередньої сторінкиДо початкової сторінкиДо початку сторінки
    Костянтин Тищенко | Метатеорія мовознавства | Лінґвістичний музей
    Натиcніть, будь-ласка, Control + D щоб помістити сторінку у Вибране (створити Закладку)
     
    © К. Тищенко, 2000
    Вебмайстер Ю. Пероганич, зміни внеснені 16.12.2000